Читати книгу - "№2"

Michał зійшов на скандинавську землю. Було безумно зимно. Демісезонну куртку продувало до останнього клаптика синтепону. Моторні баркаси, пришвартовані в порту, обледеніли повністю і нагадували муляжі з американських блокбастерів про екологічний апокаліпсис. На замерзлих тросах висіли грубезні бурульки, як сталактити, вони перпендикулярами впиралися в морську кригу. Michał уперше побачив заледеніле море. Воно було закуте в кригу і здавалося на перший погляд нерухомим. Однак якщо придивитися, то водойма під цим льодовим покриттям рухалася, гойдалася, і це було неперевершено магічно, бо крига, якщо добре придивитися, гойдалася теж цілим континентом із льоду. Неподалік стояла будка для порятунку тюленів, які, бувало, викидаються на берег. У будці чергує ветеринар чи як там правильно його назвати. І тоді Michał зрозумів: якщо ця холодна північна країна здатна рятувати тюленів, то він тут не пропаде.

Уже вечоріло, паромні пасажири розбіглися хто куди, і Michał почав метикувати, де йому провести ніч. Він попрямував до найближчого населеного пункту. Йому до смерті захотілося заварного крему, який мама в дитинстві давала вилизувати, коли пекла торт на якесь торжество. У потилицю дивився чужий місяць, обіцяючи неодноразове вау від тутешніх полярних ночей. Зараз би горнятко чаю з жасмином!

Michał побачив церкву. Навіть не церкву — модерний шпилястий храм із гострим протестантським хрестом. Він навмання зайшов і замружив очі від яскравого світла. То не була церква, як у його країні, обвішана псевдохудожніми іконами. То був простір, розграфлений на різні зони: і для богослужінь, і для лекторія, і для соціальної роботи, і дитячий куток. Усе, що потенційно цікавить паству, було зібрано у приміщенні з хрестом, і це нагадувало супермаркет добра: можна підійти до будь-якого зі стелажів і вибрати своє добро, більшеньке чи меншеньке. Michał одразу згадав церковцю в містечку, звідки він родом, яка відчинялася лише на Літурґію з метою зібрати пожертви на тацю і потому — одразу на ключ, цілуй клямку. А тут він спочатку по-уніатськи приклякнув на одне коліно, віддав чолобитну вівтареві і попрямував до жіночки в теплому гольфі, як у Стіва Джобса. Вона вся розпливлася в блаженній усмішці від щастя допомогти нужденному.

— Де можна поїсти? — це все, що його цікавило на території добра.

Жіночка повела його через захристя в якусь прибудову, де, як виявилося, розташувалася міні-їдальня зі столами і тацями (не тими, що в наших церквах). І його нагодували. Дали їсти. Людині з вулиці. Людині з країни, що є житницею Європи. Сказали, щоправда, що це одноразове добро, і він не може приходити сюди щодня, як у дармовий гастроном, — та зараз його нагодують, тому що так заповідав Христос.

Michał сів за стіл і вперше за кілька останніх років заплакав. Як мале дитя. Не за собою, а за країною, в якій таке неможливе.

Жіночка побачила, що подорожній приблуда просльозився, сіла навпроти нього і по-материнськи взяла за його руки. Він уже не міг стримуватися. Насилу стримував напади схлипів. Будка для порятунку тюленів, а тепер цей безвідмовний протестантський храм — Michał відчув, як у ньому помирає його країна. Помирає й обертається в прах. Помирає й невагомо опускається на дно. Як спомин, як флешбек, як вічне тло, на якому розвиватиметься зовсім інше, краще, життя. Гарбузовий суп, пюре з сочевиці, ескалоп із телятини і гранатовий сік, дбайливо підігрітий у мікрохвильовці, щоб не був холодним, — усе для бомжа, що зайшов із вулиці й попросив нагодувати. Michał не відчував себе приниженим — навпаки, він літав, відчуваючи себе причиною чийогось добра, а отже, його співавтором. Поля, ліси, гори, верхів’я дерев, струмки, міста, ландшафти — все це він нестямно любить у своїй рідній країні, але ж країну любиться не лише за це. Взагалі не за це. Тому що в інших країнах набагато кращі ландшафти трап­ляються. Не за це.

Нагодувавши, жіночка випровадила прохача назовні й побажала Божого благословіння. Michał пішов у непоправну завірюху, проте вже не було так холодно. Він згадав пораду «мецената» з парома:

— Як не матимеш де ночувати, то орієнтуйся на місцевих безхатченків: вони знають усі справні місця.

Один такий наводчик саме потрапив у поле зору. Шведський бомж був на п’ять голів вищим за наших: у пуховику, хоча й потертому, у хутряній вушанці, бородатий, у масивному взутті й утеплених штанах. Мав вигляд не гірший звичайного нашого пенсіонера, що вийшов із хати відгорнути сніг лопатою, просто він не мав де ночувати. Виявляється, тут усі вокзали зачиняються на ніч, тому що ніяка зараза вночі не їздить, залежуючи волосся. Вокзали тут не працюють цілодобово, стаючи нічліжкою для тих, хто не має грошей на готельчик. У цій країні їздять лише вдень, завидна, прилюдно. Маршрут на вокзал, отож, відпав, і Michał, тримаючи безпечну дистанцію від наводчика, акуратно брів за ним, намагаючись не злякати. Той влаштував йому імпровізований екскурс потаємними місцями цього припортового містечка, аж поки не вивів у промислову зону, де від сталевих труб, що впиралися у темінь, відбивалися язички вогню. Десь там, за цією сітчастою перегородкою, є комуна безхатченків, і туди треба потрапити так само вправно, як і наводчик у хутряній вушанці, який пройшов крізь невидимий (прорізаний) отвір у загорожі. Michał почав мацати сітку, секцію за секцією, аж поки з самого краєчку не напоровся на продлубану дірку. Вона ввела його в коло тих, хто рятується від морозу біля багаття. Це не була секта знедолених чи табір однотипних, це були різні люди з різним бекґраундом, які зібралися тут, аби відігрітися і переночувати, а не когось убити чи обікрасти. Завтра він піде вишукувати на парковках автівки з польськими номерами, але це буде завтра: сьогодні він, перспективний підприємець із країни колапсів, простягатиме руки до ватри і вдивлятиметься в міміку тутешніх зайд.

Таких днів і ночей у нього буде ще три. Аж потім він зачепиться за роботу. Робитиме ремонти. Він уміє. Житиме з трьома поляками у винайнятому помешканні. Тиждень — і він уже Mike. Швеція шикарна. Безпечна і некваплива, працьовита і відпочинкова — все, що існує в цій холодній країні, існує для людей. Хто добре працює, той має — це правило справджується навіть за Балтикою. Mike часто подумки долав море і міркував: