Читати книгу - "Перший спалах"

Слова лилися з Війтового горла водоспадом. Кіра сказала, що він завжди багато говорить, коли вип’є. А оскільки Вінт пив постійно, то його рот не закривався навіть уві сні.

«Рано чи пізно я досягну того рівня, який...гик!... — його язик почав заплітатися. — ...який ви, смертні... гик!... називаєте божественним! Це і стане вершиною гармонії! Це стане моїм Олімпом! О-о-о! Мені... гик!... відкриються відповіді на всі запитання — і я — ви уявляєте, я!... гик!... стану частинкою найвищої досконалості! О-о-ох...»

Вінт обійняв напівпорожню банку з вином і замовк. Його голова безсило похилилася на груди — і він голосно захропів.

Кіра сказала, що на сьогодні Вінт уже втрачений, і запропонувала змиватися. Вони були занадто п’яні для того, щоб самостійно дістатися додому, тому піймали таксі. Виходячи з машини, Андрій спробував пригадати, коли це він устиг назвати таксистові свою адресу, та раптом зрозумів, що знаходиться в незнайомому районі. Він подумав, що це район, де живе Кіра, але дівчина смикнула його за рукав і сказала:

«Ти ж уяви собі, як зрадіє Вано!»

Андрій забув, хто в біса такий цей Вано. Чи то якийсь п’яниця, чи то наркоман. Андрій не зрозумів, чого Вано повинен зрадіти — до нього в квартиру приплетуться двоє обдовбаних ідіотів, по вуха в болоті, а один із них — ще й у порваній одежі.

Брудні, облізлі сходи вивели їх на п’ятий (чи, може, шостий) поверх — прямісінько до глухих дерматинових дверей, що свідчили про деяку бідність їхнього власника. На сходовому майданчику сильно смерділо сечею, як і в під’їзді, облюбованому поколіннями котів і бродяг. Кіра щосили затарабанила у двері (дзвінок був зламаний) і зарепетувала на все горло: «Вано! Відчиняй! Я знаю, що ти ще не спиш!»

І справді, через деякий час за дверима почулося шаркання ніг, далі якийсь грюкіт, потім — химерна басовита лайка (такої Андрій ще не чув), а тоді нарешті щось голосно клацнуло — і двері відчинив якийсь дивний мужик зі жвавими очима і сивим волоссям. Андрій здивувався, бо ще ніколи не бачив сорокалітніх мужиків, чия голова, здавалось, була повністю заснована павутинням.

Андрій чомусь подумав, що це батько загадкового Вано, і приготувався до нотацій. Ще б пак! Прийшли якісь двоє, брудні і п’яні, завалилися вночі до чужого будинку і ще й шумлять, як у себе вдома! Та тут сталося щось неймовірне — Кіра переступила поріг, поплескала мужика по плечу і сказала: «Хочеш ти цього чи ні, але сьогодні він ночує зі мною!»

І тицьнула пальцем на Андрія.

«Га?» — тупо перепитав Андрій, не знаючи, як на це реагувати. Він розривався між божевільною радістю (він спатиме з Кірою!), якимось непевними сумнівами (що, так одразу?!) і перетравлюванням запанібратської Кіриної поведінки, якою вона потішила цього дивного сивого мужика (чогось він був упевнений, що той зараз так само, як і він, згорає від несамовитої радості).

Та через кілька хвилин усе стало на свої місця. Сивий чоловік (ним виявився не хто інший, як Вано) доводився Кірі якимось родичем — чи то дядьком, чи то навіть батьком (Андрій пригадував, що Кіра не надто добре відгукувалась про свого татуся — бо той пішов від них, але що з ним було далі, вона так і не сказала). Але оскільки в дитинстві Кіра пережила сімейну драму, то його зовсім не здивувало її ставлення до гіпотетичного «предка» (а що (це був саме «предок», Андрій уже не сумнівався: типовий холостяк, той жив сам, у напіврозваленій квартирі на околиці міста; в його домі панував нечуваний безлад, а на столі валялась порожня пляшка з-під віскі).

«Ви спатимете ось тут (захаращена книгами малесенька темна кімната: книги скрізь — у шафі, на підлозі, на ліжку, під ліжком; добряча половина — якісь огризки, недоїдені часом; Андрій піднімає одну з них — «Міфи Давньої Греції», «Смерть та безсмертя Геракла»: Геракл ридає, обманутий дружиною; Геракл дереться на Ету, по дорозі вириваючи сосни; Геракл складає з них смертне ложе і благає, щоб його підпалили; Геракл горить, Геракл згорає, його тіло плавиться і корчиться в муках: Андрій виразно бачить, як чорніє обпечена шкіра; як тріскаються очні яблука, не в змозі витримати страшну температуру; як обвуглюються м’язи на колись могутніх героєвих руках; Андрій бачить усе це — і йому хочеться кричати, бо страх зненацька заповнює груди, немов дощова вода іржаву посудину, страх виривається з серця і заповзає у горло огидним, слизьким клубком; Андрій виривається з кімнати, не в силах впоратись із блювотними спазмами: «Туалет? Де у вас туалет?» — розмахує руками, очі вирячені — довго не витримає; бігти, бігти; он ті двері ліворуч — такі — відчиняє; його згинає навпіл над брудним, заляпаним унітазом; Андрій мовчки висить над бездонними каналізаційними глибинами, поки весь його сніданок і обід виривається на волю... Де ж ти, Геракле? Чого ти прийшов мені в голову? Чого я думаю про те, що тебе забрали на Олімп, але ти не помер... не помер... І про твого нещасного друга, Гіласа... божевільного утопленика з гнилою шкірою і порожніми очима — він обіймав тебе на згарищі, всім своїм мертвим, поблідлим серцем; він обіймав тебе, плакав і гриз землю зубами — він повстав із мертвих, щоб тебе врятувати, але спізнився — бо ти уже догорав...).»