Читати книгу - "Вовк-тотем"

ніби цуценята щойно гралися на приступці, але, почувши гавкіт незнайомого собаки, злякалися й заховалися назад у печеру. А рівна приступка без снігу дедалі більше здавалася спеціально облаштованим матір’ю-вовчицею «майданчиком для дитячих ігор». Тут же лежали й рештки овечих маслаків з ледь помітними слідами маленьких зубів, і якісь овчини. А поряд з приступкою вони помітили кілька кавалочків свіжих цуценячих екскрементів, вони були завтовшки з паличку для їжі[66] й сантиметрів зо два в довжину, такі чорні й блискучі, ніби це розкатані в смужку медові пігулки.[67]

Чень Чжень вигукнув, ляснувши себе по колінах:

— Цуценята, яких я шукав, у цій печері! А ми з тобою, два дурні, потрапили на гачок тієї вовчиці!

— Так і є! — раптом прозрів Ян Ке, аж злегка ляскаючи по землі від збудження. — Та вовчиця від початку направлялася сюди, однак помітила з пагорбка нас і вирішила тимчасово змінити свій маршрут, завівши нас до тієї порожньої нори. Але виглядало все так правдоподібно! І на собак кидалася так, ніби охороняє своїх цуценяток! Чорт забирай, капосна вовчице! Цього разу твоя взяла!

— Коли вона тільки змінила свій маршрут, я теж дещо засумнівався, — згадував Чень Чжень. — Але надалі вона поводилася так природно, що я облишив сумніви. Що не кажи, а вовки вміють підлаштуватися під ситуацію! І якби ти не підкинув їй три петарди, вона б до вечора водила нас із тобою за ніс! Так би й потрапили ми до неї в капкан.

— Ще добре, що в нас такі гарні собаки! Без них ми б давно вже програли цю битву й повернулися ні з чим.

Однак Чень мав привід для суму:

— Тепер нам ще складніше: вовчиця постаралася, щоб ми витратили дарма півдня й три газових балончики на ту печеру, а ця виявилася ще глибшою й складнішою, ніж попередня, ще й розташована глибоко під горою.

— Часу небагато, балончиків немає, — підсумував ситуацію Ян Ке, опустивши голову і намагаючись зазирнути глибше в печеру. — Схоже, що цього разу ми нічого не вдіємо. Гадаю, варто спочатку пошукати інші виходи з цієї печери і потім міцно забарикадувати їх усі до завтрашнього дня. Тим часом ми запитаємо поради, що робити далі, в когось із чабанів, а ти розпитаєш Батька Біліґа, адже він завжди знайде найбільше дієвих способів.

Однак Чень Чжень був незадоволений такою пропозицією й рішуче сказав:

— У мене теж є спосіб, що його можна спробувати. Поглянь, ця нора достатньо велика, майже як партизанські земляні ходи в Піншані. Тож якщо ми залазили в них, то і в цю печеру теж повинні пролізти. До того ж вовчиця зараз зайнята Ерланом, і в печері не повинно бути великих вовків. Прив’яжемо до моєї ноги твій пасок, і ти потихеньку будеш підштовхувати мене вперед у печеру. Хто знає, може, таки знайдемо вовченят? Та навіть якщо й не знайдемо, я все одно хочу на власні очі побачити, як облаштована вовча печера.

— Тобі що, жити не хочеться? А раптом усередині все-таки є великий вовк? Я тепер уже й не знаю, чого від них чекати… До того ж ти певний, що це лігво тієї самої вовчиці? А може, іншої?

Але давнє бажання Ченя, яке він так довго стримував у собі, нарешті вирвалося на волю і зовсім притлумило його сором’язливість та боязкість. Він сказав крізь зуби:

— Навіть монгольські діти не бояться лазити в вовчі лігва, а ми злякаємося? Чи нам не соромно буде? Я не піду звідси, поки не полізу туди! Якщо ти мене підстрахуєш, я візьму ліхтар і лопату, і навіть якщо там буде вовчиця, зможу дати їй відсіч.

— Ну, якщо ти справді намірився туди лізти, — сказав Ян Ке, — я полізу першим, адже я більший за тебе і маю більше сил.

— Однак тут якраз потрібен хтось худий, тож у мене є перевага! Хід усередині звужується, і ти можеш застрягнути. Тож мій задум навіть не обговорюється: хто товстун — той залишиться назовні.

Чень Чжень скинув плащ, а Ян Ке вимушено простягнув йому ліхтар, лопату й торбинку, а потім зв'язав його ноги довгим — приблизно в два чжани[68] паском від його монгольського плаща, після чого до цього паска ще прив'язав і свій. Перед тим як залазити в печеру, Чень Чжень сказав:

— Не полізеш у вовче кубло, не дістанеш цуценят!

— Якщо там буде вовк, — попереджав Ян Ке, — ти кричи щосили й щосили смикай ногами за пасок — це буде сигнал.

Чень Чжень увімкнув ліхтаря, ліг на землю й поповз уздовж земляного ходу, який ішов під кутом 40° униз і вглиб печери. Усередині стояв міцний вовчий запах, тож Чень Чжень навіть не наважувався дихати на повні груди, щоб не задихнутися. Так він поступово просувався вниз. Стіни печери були доволі рівними, однак на деяких випуклих грудочках землі виднілися пасма сіро-жовтого вовчого хутра. А земля на підлозі була просто всіяна відбитками маленьких лап. Це дуже надихало Ченя, він сподівався, що за кілька метрів дістанеться до цуценят. Він уже повністю заліз у печеру і Ян Ке, потроху розмотуючи пасок, раз по раз голосно запитував, чи не час уже його відпускати. Чень крикнув, що вже можна відпустити, після чого зіперся на лікті й потроху поповз униз.

Приблизно за два метри від входу хід почав потроху завертати, і коли він проповз