Читати книгу - "Пташиний спів"

Тут нічого неможливо вдіяти. Він втратив контроль над своїм життям. Коли Уїр вирішив нарешті змінити якусь важливу частину свого життя — з цього не вийшло нічого, крім приниження. Під обстрілом було не так вже й зле.

Джек повернувся зі своєї зміни під землею та пішов у відносно тиху частину траншеї, щоб випити чаю та прочитати листа від Маргарет. Він читав повільно, не дозволяючи очам перескакувати відразу до головного.

Мій любий Джеку!

Як у тебе справи ? Ми весь час про тебе думаємо і молимося за тебе. Дякую, що пишеш мені — твої листи дуже нас заспокоюють. Приємно знати, що ти тримаєшся добре і у гарному настрої.

Повідомляю тобі, що наш хлопчик помер сьогодні вранці. Лікарі запевнили, що він не відчував болю і тримався спокійно до останньої миті. На жаль, вони нічим не змогли йому допомогти. Я бачила його у шпиталі, але лікарі не дали забирати його додому. Я вірю, що вони до кінця піклувалися про нього і не дозволили йому страждати.

Мені так шкода повідомляти тобі про це — я знаю, як ти любив його, мій любий Джеку. Але ти не повинен занепадати духом. Ти — усе, що в мене є. Я молю Бога про твоє повернення додому, до мене живим.

Сьогодні я забираю його маленьке тільце, похорон відбудеться в п’ятницю. В церкві я поставлю свічку від тебе.

Я напишу тобі ще трохи пізніше — мені зараз важко продовжувати. Будь ласка, подбай про себе і повертайся.

Джек поклав листа на землю і завмер, дивлячись перед собою. «Це не похитне мою віру, — думав він. — Його життя було прекрасне, сповнене радощів. Я вдячний за це Богові».

Він опустив голову на руки, щоби помолитися, але горе захлеснуло його. Слова вдячності так і не прийшли, а лише рев мороку спустошення. «Мій хлопчику, — схлипував він, — мій милий синочку».

Вони прибули до Альбера в перший тиждень червня. Тунельників відразу відправили на передову, а піхоті дозволили трохи перепочити — скоротили кількість навчань та перевірок, а ще підозріло щедро покращили пайок — тепер солдати отримували також апельсини і волоські горіхи.

Капітан Грей відвів Стівена поговорити із полковником Барклаем. Той жив у великому будинку в західній частині міста.

— Він — людина дратівлива, — попереджав Грей. — Але не судіть його за манерою поведінки. Він хороший боєць. І любить небезпеку та труднощі, — капітан повів бровою, наче ставив під сумнів здоровий глузд Барклая.

Полковник вивчав мапи у кімнаті, тимчасово перетворену на кабінет. Він був молодшим, ніж Стівен очікував, проте повністю сивим. Його вузьке обличчя нагадувало тхора.

— Гарний дім, правда? — зауважив Барклай. — Та не звертайте на це уваги. Коли поліземо через бруствер, я, хлопці, буду з вами.

— Ви справді підете в атаку, сер? — запитав Грей з тінню подиву.

— Та ще й як, чорт мене забирай! Я вже шість тижнів сиджу тут на дупі із цими штабними підлабузниками. Того дня, коли дадуть сигнал атакувати, я сподіваюся, що вечерю мені накриють з полковим сріблом у Бапомі.

Грей кашлянув.

— Ми маємо добре просунутися уперед, — у його вимові в присутності Барклая з’являвся сильний шотландський акцент.

— І знаєте, з ким я буду вечеряти? З головнокомандувачем Другої індійської кавалерійської дивізії.

— Я не знав, що кавалерія братиме участь у наступі.

— Звичайно, буде. Ми прориваємося, і вони йдуть зразу за нами. Хейг намертво на цьому стоїть.

— Зрозуміло, — Грей повільно хитнув головою. — Дозвольте відрекомендувати вам лейтенанта Рейзфорда — він знає цю місцевість. Якщо пам’ятаєте, я вам про нього розповідав.

— Пам’ятаю, — відповів Барклай. — Знавець Сомми. Ну, вам би краще співати за вечерею.

Вони вийшли у сад біля будинку на прогулянку, і Барклай почав розпитувати Стівена про особливості місцевості. Грей запропонував освіжити пам’ять за допомогою магій, і Стівен розповів про заболочені береги Анкру, про пагорби у напрямку Тьєпвалю з одного боку і гірський хребет з іншого.

— Хребет Глоду, — підказав полковник. — Так його називають. Ми будемо наступати