Читати книгу - "Відьомська доба"

— Івго. Розкажи мені… про Назара?

Вона похилила голову. Руді пасма заховали від нього її обличчя.

— Мені хочеться помитись, — сказала вона. — Змити з себе…

Він зрозумів її раніше, ніж вона закінчила фразу. Йому давно хотілося цього ж — змити цю ніч. Здерти зі шкіри події останнього місяця, забутись, хоч на пару годин. Можливо, Атрик Оль почував щось схоже, коли купував будинок у передмісті, аби «вирощувати лілеї…»

— В оточенні бджіл, які гудуть над суцвіттям, — голосно сказав він. Взяв Івгу за руку і почвалав до ліфта.

Дорога зайняла півгодини — весь цей час вони спали на задньому сидінні. Клавдій заснув миттєво і глибоко, Івга куняла, час од часу через силу розтуляючи повіки. Якісь городи, будинки, вулиці…

Таксист пригальмував на роздоріжжі та повернув праворуч; дорога перетворилася на дві зарослі колії серед некошеної трави. Зупинилися перед темними воротами, що височіли поміж залишків огорожі. З новеньким знаком: «Вулиця Річкова, 217».

Клавдій неквапно відімкнув їх; Івга чекала. Це виглядало старовинним, а від того вагомим ритуалом — відімкнути браму посеред чистого поля.

Рипучі стулки відчинились. Одна з них одразу повисла на єдиній уцілілій завісі, що не завадило Клавдію галантно пропустити даму вперед.

В будинку пахло вільгістю. Зі столу метнулася миша; до гуркоту горнятка, що впало, приєднався мелодійний дзвоник. Дівчина здригнулась; Клавдій витягнув з кишені телефон:

— Ґлюре… ні, не бажаю слухати. Знаю… В мене двадцять годин. Ні. Вважай — я помер.

Річка ховалася в очереті і вербах. Біля берега — напівзруйнований місточок; Клавдій забив каменем небезпечно вистромлений іржавий цвях.

— Зимно, — сказала Івга. — І вода холодна…

— Вода тепла, — серйозно заперечив Клавдій.

На протилежному березі, вільному від очерету, але брудному, паслися білі гуси.

— У мене купальника немає.

— Теж мені диво — гола відьма.

— Не смійтеся.

— Добре, я відвернусь. Гусей не стидаєшся?

Вона кинула одяг на місточок. Сторожко поглядаючи на Клава, який демонстративно дивився в далечінь, підібралася до краю дошки і завагалася… Спорохнявіла дошка не витримала ваги її вагань, і дівчина з виском хлюпнулася у воду.

Чисто. Прозорість обіймає тіло. Чисте до родимки, до волосинки.

Намацала ногами дно. Сіпнулася від дотику водорости, звелася, відкинула волосся. Гуси зібралися у табунець і неквапно форсували річку.

— Дивись, вони сюди пливуть, — стурбовано сказав Клавдій.

— Ну то й що?

— Я їх боюсь, — у голосі Великого звучала справжня занепокоєність.

— Гусей?

— Пливуть же ж!..

Івга занурила обличчя у воду. Розплющила очі; світ став хистким і розпливчастим. Срібними спалахами закружляла довкола її стегон зграйка мальків.

Вона випросталася, відфоркуючись. Інквізитор — оце так видовище. Великий у смугастих плавках сидів на краєчку місточка; його біла шкіра кидала виклик літу, сонцю та безлічі морських курортів, якими володіє, за чутками, всюдисуща Інквізиція. А дрібні клерки позасмагли до чорного, — раптом обурилась Івга.

— А кажуть — в мужніх людей волохаті ноги…

— Висновок? Я не мужня людина, або ноги голю?

— Висновок — брешуть.

— Це комплімент?

На правому боці грудей знайомий шрам; хотіла спитати, звідки, але вчасно схаменулась — добре бути нетактовною, але ж не такою мірою…

— Я хочу бути гускою, — видихнула вона, — з червоними лапами. Плавати… ціле літо. Їсти траву… А потім нехай ріжуть. Який сенс чекати зими?

— Руда гуска, — Клавдій усміхнувся. — Лисицею народилась…

Гуси повернули до місточка — свідомо.

— Це до мене, — голос Клавдія впав. — Мене з дитинства гуси не люблять.

— Начхати їм на вас, — оптимістично припустила Івга. І помилилась.

Гуси вийшли на берег; Клавдій замахнувся вербовою лозиною — ватажок, який уражав своїми розмірами, але навіть напозір був дурніший за інших, сприйняв це як виклик. За наказом ватажка гуси згуртувались і пригнули до землі довгі шиї.

— Івго, ти бачиш, — безпорадно сказав Клавдій. — Прожени їх, будь ласка.

— Не можу, я ж не одягнена.

— Я замружусь! Вийди, вони ж… ох!

Гуси оточили Клавдія. Їхньому сичанню позаздрив би будь-який серпентарій; Великий переступав босими ногами, здіймаючи свою лозину — і чомусь не наважуючись ударити.

— Івго, хай йому… Це не смішно! Я навіть без штанів…

Вона намагалася надати обличчю кам’яного виразу. Губи не слухались і невтримно розповзалися до вух; сміх забивав дихання.

— Х-ха… ой, ні… Чого… Їм… від вас… треба?

— Не-смі-шно! Я боюся їх, зрозуміло?

— Треба… знайти… господаря… нехай скаже «фу»!

— Я тобі посміюся! Вийди, я тебе як людину прошу!

— Я ж без одягу!

— То й я без очей, ось!

Давлячись сміхом, Івга вибралася на берег, підібрала кийок і з хоробрістю сільського дівчиська замахнулась:

— Кін! Киш!..

Стурбовані відкриттям другого фронту, гуси заґелґотіли і відступили — вона захоплено ганяла їх доти, поки не помітила, що в Клавдія вже «є очі», й досить пильні.

— Ви ж обіцяли!.. — вона розгублено прикрилася руками.

— Але ж я повинен бачити, коли хтось мене збереться вкусити!

Івга впала у воду