Читати книгу - "Маленький Бізон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Пам'ятаю.
— Будь готовий. Зараз поїдеш туди з розвідниками.
Нас ще питали про Ракстона, але ми нічого не могли сказати, окрім того, що американець зараз перебуває в таборі ворон. Вождь віддав накази, і всі пішли до своїх наметів. Міцний Голос з розвідниками поїхав з табору, інші воїни посилили варту біля коней на пасовиську. Але життя в таборі ішло, як звичайно. Ніхто мені не дорікав. Навпаки, ровесники оточили мене, і довелося розповісти їм про хлопців окотоків. Мимоволі я знову відчув себе героєм.
Розвідники підтвердили, що табір ворон — близько від нас. Перше ніж настала ніч, ми загнали коней до невеличкої загорожі, збудованої біля самого табору, а найкращих мустангів кожен прив'язав біля свого намету. Біля нашого стояли троє коней — батьків, братів і мій буланий. Міцний Голос і я мусили стерегти їх вночі, а батько пішов з воїнами, які стояли на варті за табором.
Ми сторожували по черзі: першу половину ночі я, другу половину — Міцний Голос. Я стояв біля намету, тримаючи в руці лук. Коні були так близько біля мене, що я міг до них доторкнутися. Разом зі мною вартував і пес Пононка, який лежав біля моїх ніг. Нічого особливого не трапилось. Коли я вичитав з зірок, що вже минула перша половина ночі, я збудив брата, а сам ліг спати.
Мене зразу зморив міцний сон. Та через деякий час я прокинувся, бо хтось шарпнув мене за руку.
— Вставай, швидше! — почув я шепіт Міцного Голоса.
— Що сталося?
— Не забудь свій лук і стріли, — додав брат і зник.
Я тихенько покликав Пононку і вийшов з намету. Зірки змінили своє розташування. Наближався світанок, хоча було ще зовсім темно.
— Прислухайся добре, — тихо наказав мені брат.
В таборі, як звичайно, чути було різні звуки. То гавкне якийсь пес, хоч усіх собак наказали прив'язати в наметах, то заворушаться коні. За хвилину десь здалеку долинуло приглушене, протяжне виття койота.
— Нема місяця, а койот так протяжно виє, — шепнув мені Міцний Голос. — Це дивно.
Таке ж виття лунало на пагорку, по той бік табору.
— Це щось неприродне, — буркнув брат.
Наші вартові перемовлялися між собою інакше. Мабуть, якісь чужі люди подавали одне одному знаки. Я схвилювався.
— Може б, побігти, попередити наших вартових? — запропонував я.
— Навіщо? — заперечив брат. — Вони чують так само добре, як ми. Краще будемо вартувати намет, бо ті ще можуть вдертися до табору.
Я не боявся, але мені було якось недобре на серці. Пононка стояв біля мене, я простяг руку й погладив його по голові. Пес неодмінно відчув би присутність когось чужого і несамовито б загавкав. Ми намацали коней, намагаючись щось угледіти в темряві. Тим часом виття койотів змовкло і залягла глибока тиша. Може, це все-таки були справжні звірі?
Раптом гримнув постріл десь біля загорожі з кіньми. Я здригнувся від несподіванки. Всі собаки в таборі тривожно загавкали. Ще не відгриміла луна в долині, а вже розітнувся новий постріл, за ним ще кілька. Стрілянина швидко вщухла. Гримнуло кільканадцять пострілів, прокотилася луна, і знову залягла непорушна тиша, — аж дзвеніло у вухах.
— Що це було? — допитувався я у брата.
— Це наші стріляли. Мабуть, окотоки хотіли підкрастися до коней. Треба пильнувати, бо можуть прийти й сюди.
Постріли переколошкали весь табір. В наметах знявся рух. Стривожена мати вийшла до нас і стала поруч. Небо вже посіріло на сході. Наближався світанок. Навколо панував непорушний спокій.
Коли розвиднілось, вождь вирядив найкращих воїнів у розвідку, а всім іншим заборонив поки що виходити з табору. Незабаром розвідники вичитали із слідів, що сталося вночі. Це справді були ворони-окотоки. Численний їхній загін підкрався до загорожі з кіньми, але, наляканий пострілами наших вартових, утік.
В цей час інший, менший загін ворон підкрався до табору з другого боку. Постріли й тут попередили нападників про нашу пильність. Другий загін теж відмовився від нападу і повернув назад.
Того ж дня ми згорнули табір і вирушили на північ. Місцевість була ненадійна, поблизу — небезпечні сусіди.
Я переживав страшний розпач. Події двох останніх ночей ніяк не могли вміститися поряд у моїй хлоп'ячій уяві. Щира дружба з хлопцями окотоками, яка народилася однієї ночі, та напад їхніх батьків, які наступної ночі хотіли нас обікрасти і повбивати — плутали нитки мого досвіду. Весь світ моїх почуттів наче перевертався догори ногами.
Я повернув коня і поїхав поряд з братом.
— Міцний Голосе! — пробурмотів я пригнічено. — Що це буде?
На його обличчі теж був вираз розпачу.
— Не знаю, що буде.
— Невже знов війна з ними?
— Коли поженуться за нами — буде війна.
Дві гіркі сльози набігли мені на очі, але я не дав їм впасти.
— Тримайся! — нагадав мені брат хрипким шепотом. — Будь мужній!
— Я не хочу війни! — аж затрусився я… — Не хочу, щоб у них стріляли… Цей
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленький Бізон», після закриття браузера.