Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кровна мста 📚 - Українською

Читати книгу - "Кровна мста"

350
0
29.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кровна мста" автора Ярослав Яріш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 70 71 72 ... 100
Перейти на сторінку:

– Речу, що Каніцар не зміг обдурити варяжина. Вони вже доганяють слів Мстиславових, женучи коней своїх понад лісовим потоком. Добре, що ти, Волосе, сину мій, облишив їх і додому прийшов.

Бурий став поміж старим і Волосом.

– Звідки знаєш, діду?

Старий поглянув на нього суворо.

– Пуща має свій голос, тільки слухати треба вміти.

Сокол кинувся до Волоса.

– Треба їх попередити!

– Уже-м попередив, – замість Волоса відповів старий. – Послав єсмь Мечобора і Житника. Воротичі піднялися, так що замість мисливців варяги самі стануть здобиччю.

Волос вискочив у сідло.

– Я піду до них.

– Ми з тобою, – підтримав Сокол, і собі вилазячи на коня.

Бурий також рушив до вороного, але волхв стримав його, взявши за руку.

– Тобі вже нема чого там робити. Хіба що хочеш знову побачити Ратка Воротича.

Бурий зблід.

– Я сам піду, – наказав Волос. – А ви до весі добирайтеся.

– Та як же? – спробував заперечити Сокол, але Волос тільки рукою махнув і погнав коня назад.

– Як же нам ту весь шукати? – спитав Сокол невідомо кого, і вони з Бурим обернулися до волхва. Того не було – раптом кудись пропав.

– Дивина, – сказав про себе Бурий і перехрестився на всякий випадок.

– Їдьмо яром, а там видно буде, – вирішив Сокол і рушив першим, оминаючи конем коріння-руки.


Сонце вже закотилося за обід, а вони все ще їхали пущею.

– Заблудилисьмо, – втомлено мовив Бурий.

– Не бійся, я бував ще не в таких глухих пущах, не з таких лісів виходив, – відповів Сокол.

– Треба було з Волосом їхати… – продовжував Бурий.

– Чув же, що сказав старий? Нема нам чого там робити, Воротичі самі всю роботу зроблять. А я б уже і своїм зубам роботу дав. Ану поглянь там, у саквах, може, щось із запасів зосталося?

– Зосталося. Та тілько їсти будемо, як на ніч станемо, а тепер треба далі рухатися.

– Що, вовків страхаєшся?

– А то, тільки двоногих.

– Не бійся, Бурий, Воротичі нас уже не дістануть, занадто далеко ми зайшли, та й у них роботи зараз вельми много – не до нас.

Бурий сторожко оглянувся по сторонах.

– Та знаю. Тільки мені чогось постійно здається, що Раткові очі пильнують за мною.

Лише Бурий встиг сказати ці слова, як раптом із ліщини вискочила якась постать, могутня рука схопила Бурого за одяг і стягла враз із коня. Іще падаючи на землю, Бурий встиг кинути погляд і впізнати того, хто напав, – Ратко Воротич. У ту ж мить з іншого боку вискочив Будимир і ударом довбні вибив із сідла Сокола.


Бурому від падіння забило памороки, і коли він прочуняв, то Воротичі вже встигли зловити їхніх коней, прив’язати до дерева та обеззброїти Сокола, що так і не приходив до тями.

– О, прочуняв. Щось ти там, у своїй Тмутаракані, став вельми ніжним, Буричу. Я погладив тебе легенько, а ти вже й тяму втратив, – криво посміхнувся Ратко.

– Аби тебе так ціле життя об землю било, Воротичу, як ти мене кинув, – прогарчав Бурий, тримаючись за голову.

– Життя моє довге буде, а твоє – не дуже. Даремно хотів утекти єси від мене. Та ще в моєму лісі. Від Морани, Буричу, не втечеш і виру їй не даш.

Бурий враз згадав про варягів.

– Чого-сте не пішли варягів бити?

– А там і без нас раду дадуть. Ми ж за тобою пішли: як вовк до рук сам прийшов, то випускати його вже негоже. Чи ти думав, що разом із Каніцаром обдурили Ратка Воротича? Дурні.

Бурий сплюнув на землю.

– Це ти дурний єси, Ратку. Зовсім уже ошалів і голову втратив через свою чорну ненависть. Там Воротичі твої гинуть від мечів варязьких, а ти по лісі ганяєшся за своїми примарами…

– І буду ганятися, – перебив його Ратко. – Бо ніхто, чуєш, ніхто не сміє вбивати безкарно Воротичів!

Обоє замовкли. Бурий поглянув у бік Сокола – той усе ще лежав без руху.

– За нього не бійся – відлежиться й очуняє. Ми його не рушимо, – сказав Ратко.

– Чого ж мене іще не вбив єси, на що чекаєш?

– У бою згинеш, як вой, – дам тобі таку ласку, – відповів Ратко і підвівся. – Досить язиками чесати – он лежить топір твій, а он щит. Бери і захищайся.

Вибору не було: Бурий підвівся і підібрав свою зброю. Ратко вже стояв готовий і тільки чекав на свого супротивника. Бурий узяв щит, покрутив у руці топором.

– Готовий єси з Мораною зустрітися?! – гукнув Ратко, грізно насуваючись.

– Готов єсмь, – якось приречено відповів Бурий.

У Ратка був топір, якого Бурому підняти було б важко. Зате Воротич раз у раз легко підіймав його над головою і щосили бив ним свого супротивника. Добре, якщо Бурому вдавалося відхилитися і страшна зброя пролітала біля голови. Гірше було, коли топорище врізалося в Бурого щит. Воя тоді аж відкидало, але він все ж стояв поки що на ногах. Його удари у відповідь були слабшими і тільки лишали подряпини на Ратковому щиті. Зате щит Бурого вже тріщав. Здавалося: ще один удар – і він розсиплеться, а вже тоді точно смерть.

Будимир зблизився до місця сутички, як тільки міг, близько і суворо спостерігав за нею, заклавши руки за спину. Бурий враз подумав, що навіть якщо станеться диво і він переможе Ратка, то Будимир все одно доб’є його, і та смерть буде жорстокою.

Тим часом Ратко насідав усе більше. Після чергового удару Бурий не втримався на ногах і впав.

– Вставай, Буричу, бийся.

1 ... 70 71 72 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кровна мста», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кровна мста"