Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

Куди вона ступить? Хома пригадав дослід психолога, який відкрив, що, прогльогавшись із яйця, каченята мають за матір перший рухомий предмет, побачений у цьому світі. І він мусив стати для незнайомки такою качиною матір’ю.

— Вмиватись, — скомандував Хома і рушив до умивальника. Його жива тінь рушила слідом. Він чистив зуби — і вона смішно надимала щоки, він обтирався холодною водою — і вона зойкала й сахалась та скошувала очі на ніс. І що було Хомі робити з цим дитям?

— Снідать, — наказав сам собі Хома. На кухні він чиркнув сірником й поліз діставати з холодильника яйця. На газовій плиті зайнявся голубий вінчик. Незнайомка, мов зачарована, стежила за тією блакитнявою квіткою. І не встиг Хома з повними жменями розігнутись, як її рука потяглась до того живого створіння.

— Ой, — вона враз відсмикнула опечені пальці.

— Це ж вогонь, — жахнувся Хома.

Вона забула й вогонь. Це означало останню стадію розпаду пам’яті. За тим починалося рослинне, сире, допрометеєве існування.

На диво, поснідала вона без усяких фокусів, дивуючи гарними манерами. Добре виховання, певно, глибоко сиділо в крові. На рівні підсвідомому. Моторні рефлекси, зробив висновок Хома, стійкіші за умоглядні. Виделка слухалась її краще, ніж пам’ять.

Вона дослухалась безбарвної наукової Хоминої мови, котрий розумував сам із собою, і помітно заспокоїлась. Тонка посмішка блукала її блідим обличчям, наче павутинка бабиним літом. Хома мазав виделкою на хліб імпортний яблучний джем, механічно сьорбав чай, поглядав на годинник, на її миле дрібне ластовиннячко, точнісінько як на сорочому яйці, відчуваючи, що ця незвичайна пригода ось-ось має скінчитися. Він виведе її в своєму кожусі до санітарного автомобіля, вона запручається біля дверцят, заб’ється, рвучись до нього, з її очей викотиться неймовірно велика сльоза, а він стоятиме збоку і з холоднокровною протокольною посмішкою «робитиме їй ручкою». Уся ця простенька житейська історійка нині роздирала його навпіл, на вчорашнього й сьогоднішнього, на холодного й гарячого, а він мазав джем на хліб і говорив, говорив, говорив, інстинктивно наслідуючи знахарську терапію баби Князихи. Та баба, за офіційними чутками, зналася з нечистою силою, залюбки їла найстрашніші в світі мухомори й печериці й сушила на горищі стонадцять жмутків усілякого зілля від бешихи, пристріту та чорної хвороби. За крашанки вона вишептала таким робом малому Хомі переляк, заїкуватість, од якої той широко розкривав рота, завивав на місяць, проштовхуючи слово, а в-в-воно не лізло. За цей тваринний атавізм в нашому мовному світі його дражнили «німаком» усі хлопці в їхньому селі, допоки вилікуваний Хома не виторочив на пасовиську дев’яносто дев’ять скоромовок, котрі слухали, як музику, мовби то голобля заговорила.

Скінчивши сніданок, Водянистий вже шукав дві копійки по кишенях на автомат, коли в двері різко, безугавно подзвонили. Кого це несе? Тільки цього йому не вистачало. Хома навшпиньках підкрався до вічка. У немудрящій оптичній системі він побачив цікаві очиці сусідки Рози Семенівни. Нейлонова сорочка мокрим рядном прилипла до спини. Його поставили на контроль. Ця не відчепиться, зараз по плечі в шпарку залізе. Водянистий пригнувся, прилип до стіни, й, скрадаючись, кинувся мерщій шукати сховок для незнайомки. Під диван улізла хіба б газета. На очі потрапив здоровенний різьблений, мов рицарський замок, шифоньєр, Хома в одну мить відчинив дверцята й тихесенько проказав:

— Сюди давай, сюди.

Незнайомка з круглими від подиву очима слідкувала за Хоминими фігурами. Від кого б це ховатись у власній хаті?

— Навіщо це?

— Так треба, лізь, — вгинаючи потилицю, меншаючи, Хома під ліктик підштовхував дівчину до просяклої нафталіном шафи.

З бабиних лахів зграєю жнив’яних горобців важко фуркнула міль. Незнайомка, наче віко домовини, зачинила за собою дверцята.

Хома, набираючи офіційного вигляду, двічі показав здорові зуби дзеркалу й подався відчиняти. От ідіот. Сам винуватий. Треба було ще вдосвіта із нею розпрощатись. А він все тягнув, зволікав. Тепер бабенція неодмінно потурить його з квартири за моральний розклад.

Роза Семенівна ледь встигла одхилитись від дверей.

— Я вас не забив? — ввічливо спитав Хома.

У дворі цю колишню опереткову співачку називали Летючою мишею. Вона бачила в повній темряві й чула ультразвук. З доброго дива Роза Семенівна сьогодні вбрала кокетливого чорного капелюшка із страусовим пір’ям і взагалі вирядилась як на свято;

— Вам телеграма, вельмишановний.

Водянистий розгорнув зжовклий квадратик і прочитав: «Приїзди. Мати важко захворіла». Хома отетерів — мати ж померла ще рік тому. Він знову напружено вчитався у вицвілі рядки. Телеграма була справжня. Минулорічна. Свого часу Хома її не отримав. Думав, загубилась. Аж он виявляється, що. Ця стара Летюча миша перехопила її по дорозі і тримала вдома за вазоном увесь рік. Вогняний змій вискочив з Хоми, гарцюючи на монтерських кішках, дихаючи димом через ніздрі. Таж через цю нестриману телеграму він спізнився до матері. Не встиг виблагати у неї прощення на оту одкраяну від її серця скибку хліба.

Розгрузлою осінньою дорогою, чорною акацієвою посадкою, спалюючи легені, він вбіг у рідне село. Його плат, портфель з ліками, штани були вщерть заляпані болотом. Люди, котрі саме повертались з буряків, зупинялися й осудливо дивилися йому вслід. Ну й синки ж пішли — останню материну волю не вволив. Не приведи нам такого сина. Озираючись, Хома біг, уже зовсім по вуха обліплений багном, мов невипалена глиняна лялька, недолюдина, напівфабрикат, ковзаючи в баюрах і ховаючи від усіх сухі червоні очі. Він упав на високу грядку свіжого чорнозему, котрий ще ледь дихав, на вбогому сільському цвинтарі, гриз іржаву траву й душив із себе сльози. Та жодна не витекла. Хіба витиснеш з каменя сльозу? Він гатив кулаками в землю і безмовно кричав: не встиг, не встиг, не встиг. І лише сам, сам був винний у цьому. Він таки останнім часом зовсім рідко провідував матір. То диплом; то кандмінімум, то дисертація, то конкуренція. Ще й виправдовував себе при цьому, що старається для матері, аби пишалась вона вченим сином. Розум вчився, серце спало… Три місяці хата простояла пусткою — вікна забиті навхрест, а навесні Хома майже задурно продав її одному художникові під дачу, аби тому зручно писалися колгоспні пасторалі, А гроші поклав на ощадну книжку й підморгнув синеньким «Жигуликам» на плакаті. Все, що на світі робиться, все на краще.

— Ви? Та як ви?.. — вогняний змій у Хомі