Читати книгу - "Ескорт за примусом, Ольга Лавін"

Арнольд
Не знаю, чому я зараз так поводжусь і намагаюся змусити Зою себе зненавидіти?
Не хотів її штовхати і тим більше не очікував, що так вдариться головою.
Вивести її з гри? Та я б з радістю, але на коні життя Елі. Намагається підняти сокиру, що виглядає смішно. Забираю сокиру, щоб не наробила дурниць і не залишила мене без чогось! Пропоную альтернативу - безпечнішу, і коли вже підходжу до неї зі спини, опускаюся навпочіпки з ременем у руках, накидаю на її зап'ястя і міцно стягую кінці, Зоя навіть не намагається чинити опір.

- Не боляче? - цікавлюся сам, адже коли обхоплюю її підборіддя пальцями і розгортаю до себе голову і бачу, наскільки сильно вона зблідла в обличчі.

- Ти розучилася говорити?

- Боляче чи ні.. Яка тобі різниця, Арні. Тебе завжди хвилює власне життя. Я ж для тебе лише річ! Лялька!

- Не гарчи! Не треба так говорити! Зоя, ти,- але я не встигаю домовити, вона просто відключається у мене на руках. Втрачає свідомість.
Я знаю, як поводитися в таких випадках, але для цього мені треба звільнити їй руки, покласти на спину, підняти ноги, щоб кров прилила до голови.
І розстебнути кофту, щоб могла дихати спокійніше.

- Ти в порядку? - шепочу в губи, її повіки з віями тремтять, але очі так і не розплющує.

- Чуєш мене? - Але Зоя старанно продовжує грати в мовчанку.
Тому знаходжу більш дієвий спосіб - спускаю руку донизу, під гумку штанів, але вона ні як не реагує.
Якщо вона не зреагує якщо я вставляю в неї пальці, то тоді насправді це не вдавання.

- Зой, маленька... Приходь до тями, мене дістав цей дешевий театр.Але жодної реакції!
Тяжко дихає, очі не розплющує, на слова не реагує.

- Лайно! Це вже не смішно? - згинаю її ноги знову в колінах, а сам поки що дотягують до фляжки з водою, змочую долоні і б'ю злегка по обличчю.
Не доведеться ж мені робити непрямий масаж серця?
Вона ж дихає!
Чорт! Ось зараз взагалі не до швидкої! Нам не треба святитись.

- Зоя, Зоя! - вдарив по щоці сильніше, після чого нарешті вона розплющила очі.

- Ти в порядку? Ти налякала мене! Дуже!

- Що трапилося?

- Ти знепритомніла. Тобі краще?

- Голова тріщить. Ай, - чіпає рукою і кривиться від болю.
Ні, я не можу зараз її зв'язувати. Доведеться  стерегти, бо іншого виходу немає.

- Можеш дати мені попити.

- Так, - беру флягу в руку, але в ній немає води.

- Я можу тобі довіряти?

- Ти про що?

– Вода на вулиці. Там кран. Ти не втечеш, доки я наберу?

- Це навряд, я піднятися зайвий раз боюся, голова так сильно паморочиться. І навіть якщо  спробую, ти швидко наздоженеш і буде все набагато гірше.

- Вибач, що так... Що наговорив тобі, я просто...

- Я зараз від спраги помру.

— Іду вже, — виходжу з хатини, сподіваючись на її розсудливість.
Надворі вже світло, навіть трохи починає гріти сонце. Я набираю води і повертаюся, Зоя сидить на підлозі, я протягую їй флягу, вода стікає по її шиї вниз, так жадібно вона п'є її.
Картина з якогось вестерну - хатина, мандрівник, небезпечні обставини і сокира.
Ось сокира тут  зайва.

- Що далі? - Задає питання, а я не знаю що відповісти. Збрехати не вийде.

- Я відвезу тебе до Джерта.

- Віддаси свою іграшку іншому власнику?

– Ні. Відвезу, але не віддам. У мене дозрів план.