Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Зайшли в контору колгоспу, голова грає в шахи. Каже: в мене обідня перерва. Потім почалася розмова, я в лоб запитав, як він досягає таких високих результатів. Голова показує на секретаря райкому: він дає мені вказівки, я роблю навпаки, звідси і результати. Секретар підморгує мені: я ж вам казав, що це за фрукт. Секретар поїхав. А я лишився, й початок у нарисі був такий, як розповів вище. Але ж я не дурень, далі написав, що голова працює в контакті з райкомом партії, й пару абзаців про секретаря райкому, це було треба, аби він потім не заперечив. Нарис надрукували, й одразу написали мені: пишіть нам, пишіть. І я написав другий нарис, третій. А в нас у ЦК знизують плечима: очевидно в Мушкетика в Москві в ЦК або в «Правді» якась рука.

Про свою роботу в первинній парторганізації я написав вище.

Написав я все це, аби нинішні письменники знали, які були умови друку, що це таке цензура і як було прориватися крізь тодішні загорожі.

Жмут спогадів: принагідні записи з різних років

Записи робив у різні зошити, іноді паралельно, через те деякі події йдуть не послідовно. І здебільшого без дат. Бо писано не як щоденник, а як можливі заготовки до чогось. І як спомини для себе.

Ю. М.

Не спиться. Я стою в саду і крізь вишневе віття дивлюся в небо. Темні, на тлі неба, ягоди, й зорі, які зриваються з неба… Зорепад шумує в моїх жилах, український зорепад, він тільки в нас такий – таємничий до щему в серці й величний, то мої предки шугають у безвість, у вічність, щоб постати в мені печальними і вічно одинокими, як одірвані од Небозводу зорі, тільки українцеві дано це відчути, тільки його гнітить прозора й гірка непогасима туга, людина, яка не ввібрала в себе марево зір і цвіт калини, яка не відчула на своїх губах смаку вишні і якій не вдарив на світанку з росяної трави у серце перепел – не може бути українцем. Вірю: доки на небозводі горітиме хоч одна зірка, на землі залишиться хоч один перепел, Україна не згасне!

Війну виграли не генерали, не солдати, не зброя, не військовий потенціал, а людська доброта. Серед звірячої жорстокості, ненависті вона одна зберегла людей. Товпи їх йшли по дорогах, хворих, завошивлених, у язвинах, йшли з полону, з оточень, йшли шукати рідних і пристановиська, і всіх їх на ніч впускало під свої убогі селянські стріхи нужденне село, годувало, чим бог послав, укладало спати на розперізаних кулях соломи посеред хати в теплі. Останній кусень хліба, розділений поміж своїми дітьми і лишаюватим оточенцем, остання, чоловікова кухвайчина або кожух, віддані втеклому з полону. І не останнє – тепло серця. Його й вистачило на всю війну.

Намоталося на людину в двадцятому віці сумнівів, думок, тривог. Втратилася первозданність життя, проста впевненість, що ти від Бога. І все довкола від Бога, й що живеш ти за Його вічними законами. Тепер ми живемо за примхами дезоксирибонуклеїнової кислоти, мутацій, опромінень, збільшеної кількості холестерину в крові, за примхами і дурістю влади, вчених, сусідів, які відвикли робити добро і навчилися робити зло. Світ не став простіший, він став жахливіший, жорстокіший, туманніший, смерть стала невідворотнішою і ближчою, і ні в кого попросити співчуття і рятунку. Через те стільки неврозів, дебільства, просто дурості, користолюбства, немає офіри і любові до ближнього, немає звичайності життя. Всі незвичайні. Може, їх раніше було мало, але було погамування власної захланності, хамства, лютості. Що ж буде далі?

Наступників Римської імперії два: Третій рейх (Гітлер) і Росія (Третій Рим). Тотожність.

Людське життя: війни, вбивства, голод, зради, сарданапали при владі винищують людей мільйонами, й хтось з того мільйону малює картину чи пише філософський трактат – Рембрандт і Кант – і все це в одній великій купі – золоті злитки душі й згустки крові, і чомусь ці злитки не переважають кров, і душа людська здебільшого темна, й рідко в якій сяє світло, а сонце, то вже – унікальність.

Мене дивує войовниче неприйняття одними митцями інших. Воно зрозуміле в графоманів. Як нині, коли стільки бездарностей хочуть змести все, що поруч з ними, що було до них. «Література починається з нас» – волають вони, а за душею, на папері – поки що нічого, колись, може, щось і народиться. Дай Боже. Але ще більше мене дивує шалена війна Зерова проти Олеся. Та яке тобі діло! Ти пиши своє. А читачі нехай судять. Є читачі в Олеся, є в тебе. На різний вік і смак. Будьте обоє! Так ні… І сьогодні є ті, кому дужче подобається Олесь, і ті, які віддають перевагу Зерову. То й не в перевазі справа.

Те ж саме з Курбасом. Як він воював з Карпенком-Карим і всіма Тобілевичами. А п’єси Карпенка-Карого йдуть і сьогодні. І йтимуть завтра, і потім. Такий тісний світ? Чи тіснява в людській голові?

І як все це постає в світлі (темряві) трагедії цих високих митців.

Що в нас найдужче зрусифіковане – то це цвинтарі. Навіть на сільських цвинтарях майже всі написи російською мовою. Опріч іншого – наруга над людьми. Жив який-небудь Козел Остап Пилипович, ніколи жодного слова не вимовив по-російськи, а на камені буде написано: «Козел Евстафий Филиппович». Ні жінка так ніколи його не називала, ні сусіди… Тітка Ганна й не знала, що вона – Анна. Партія, комсомол, спорт і кладовища – найпомітніші «розсадники» зросійщення.

Якось розповідав мені Олександр Копиленко. Либонь, він не записав цього ніде, бо ж я не зустрічав у друкові. Копиленко запросив мене до Ірпеня, це було 1953-го чи 54-го року, ми гуляли, розмовляли, в обід він і Сєвєров напоїли мене так, що я, посаджений ними в поїзд, вночі прокинувся в тупику, де стояли вагони. Так-от… Що пам’ятаю. Який рік – не знаю. Громадянська (горожанська, як казали старі люди) війна. Д. І. Яворницький найцінніші експонати з музею в Катеринославі тримав удома. Місто зайняли махновці. Двоє махновців заникнули до квартири Яворницького й нашвидкуруч пограбували її. Зокрема, забрали шаблю Богдана Хмельницького (не ручуся, що саме Хмельницького), яка висіла на стіні на килимку. Яворницький лежав недужий. Жив у скруті.