Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

— Wach auf. Komm schon, meine Liebe.

Вона розплющує очі. Відсік з білими стінами, рясно збризнутими червоною кров’ю. Холод, від якого ломить кістки. Біль, що бринить у кожній клітинці шкіри. Жах, яким густо просочене сухе, холодне повітря. З першим вдихом тіло починає тремтіти, м’язи зводить судомою.

— Beruhige dich… AUes ist gut, mein Schatz. Alles ist gut.

Сівши на лежаку, Кассандра роззирається довкола, але не бачить у відсіку нікого. Серед розбитих медичних імплантаторів, діагностів та сканерів живосріблом мерехтить монітор сповіщення. Він розбитий і вкритий кривавими розводами. На ньому ледве проглядає чиєсь обличчя. Голий череп з пергаментною шкірою, щедро оздобленою металевим павутинням єднальних схем. Компактний візор на очах, з шинами, під’єднаними до широкосмугових конекторів на скронях. Майже людський ніс та пишні, старанно доглянуті вуса, тонка покусана губа, що тонкими швами єдналася з біополімерним підборіддям.

— Ні, — шепоче Кассандра. — Я вже була тут. Це вже відбувалося. Я вже переживала це…

— Hör mir zu, Kassandra. Es ist sehr wichtig…

— Я не розумію, — замотала дівчина головою. — Я не розумію, я не розмовляю високою! Я сирота, я з орфанажу, я не…

— Тихіше, тихіше, дитинко. Я розумію, як тобі зараз важко, — голос зробився заспокійливим. — Але ти мусиш вислухати мене і зробити все так, як я скажу. На «Сінано» зчинився заколот. Більшість команди або вбита, або перейшла на бік заколотників. Командування флотом визнало повернення корабля неможливим і прийняло рішення про його знищення. На борту зараз перебуває Вічний переможець. Ти, певне, здогадуєшся, що се означає.

Кассандра мовчала. Скільки разів вона бачила фрески та стереограми з його образом. Скільки разів читала написи чужою мовою. Vergeltungswaffe. Scutum contra chao. Скільки разів у темних, холодних казематах орфанажу пошепки переказувалися моторошні легенди про його жорстокість та безжальність. Та попри це, ніхто насправді до кінця не вірив в його існування — як і в його доцільність. Що може одна людина, хай навіть і невразлива, хай невмолима, хай з усіма благословеннями Давніх та Потойбічних богів… що може вдіяти одна людина у війнах, де рахунок іде на мільйони?

— Але є інший вихід. Я знаю, що треба зробити, проте мені знадобиться твоя допомога. Я сплутаю тебе з однією істотою… яку ти маєш супроводити до камери сингулярного реактора в секторі тринадцять. Не турбуйся. Я буду вести тебе. Я буду відчиняти двері й надавати тобі потрібні доступи. Я буду слідкувати та попереджати про небезпеку… хоча, — він видав якесь металеве сипіння, що, певне, мало означати сміх. Воно різко контрастувало з його майже природним голосом. Настільки, що Кассандра здригнулася. — Насправді се ти будеш небезпекою. З тим, хто піде з тобою, тобі нема чого боятися.

Кассандра вигнулася, наче її тілом пройшов потужний електричний розряд. Сльози виступили на очах, але сухе повітря майже одразу висушило їх. Заплющивши очі, дівчина похитала головою.

— Цього не можна робити. Того, що ви замислили. Не можна.

— Я б радо подискутував з тобою, мила дівчинко, але ти навіть не знаєш, що саме я замислив. Тож, благаю…

— Ви помрете. Зовсім скоро. Але ваша смерть трапиться запізно, щоб зупинити розпочате. Власне, то навіть не ви, це не ваш задум, вас скеровують, вам дозволяють це робити…

— Кассандро, зупинися. Послухай мене. Якщо ми не зробимо так, як я кажу, то найближчим часом сей корабель просто припинить своє існування. Переможець досягне тринадцятого сектора і, гадаю, просто перевантажить реактор. Енергія, що вивільняється з чорної діри, має утилізуватися. Йому достатньо лише дестабілізувати систему відведення… і все…

— Ви не розумієте. Коли ви помрете, розпочнеться фінальне протистояння. Цей корабель, «Щасливий Журавель», він стане воротами. Ми приведемо до нашого всесвіту… ще одну. Вона жадає цього всією своєю сутністю. Перетворити свої спогади… на реальність. Зупиніться, благаю вас…

— Кассандро, почуй мене. Се все — лише делірій, шоковий стан. Зберися. Ти маєш се зробити — інакше нам усім кінець.

Дівчина вперто мотнула головою. Міцно заплющені очі не бачили ядучо-білого світла відсіку. Легені не відчували холодного повітря. Біль наче відділився й огорнув її незримою сферою, оточеною шаром абсолютної порожнечі. Вона говорила наче сама по собі, наче всі ці слова промовляла вона, але й не вона, не зараз, а пізніше, звідти, звідки немає вороття, де є лише безкінечність…

— Залиште мене. Я маю померти. Дайте мені померти, бо я не хочу переживати цього знову. Знову й знову. Знову й знову. Знову й знову.

Знову й знову.

Вона розплющила очі.

Чиста, бліда шкіра, немов кістяна дошка різьбяра, вкрита мереживом тонких червоних ліній, досконало прекрасних, сповнених глибини й моці, неосяжних людським розумом. Вузькі долоні тримають прозорі, сповнені внутрішнього сяйва лінії плоті, створеної поза цим світом. Худорляві, сильні ноги стискають теплі, м’які боки.

Верхи на сатурніанській кішці Кассандра Зервас наближається до зовнішньої камери реактора. Мінлива, розділена на тисячі фрагментів плоть інопланетного створіння огортає її, підтримує, пестить. Здається, їхнє єднання є міцнішим, щільнішим, ніж створена Вольфрамом фон Зіверсом квантова сплутаність, хоч він би й посміявся над цим, зазначивши, що такий зв’язок, зведений до макрорівня, є абсолютним. Кассандра слухає тисячі голосів, що м’яко наспівують їй. Той спів більше не тривожить її, бо нині він — найпрекрасніше з усього, що вона будь-коли чула, бачила, уявляла. Вона озирається, відчувши слабку зміну у відлуннях.

До камери входить чоловік. Засмаглий жилавий коротун, з напнутими м’язами та широкими кістками, темноволосий. Замість лівого ока в нього чорний блискучий камінь… обсидіан чи онікс? Обличчя грубе, заклякле, немов також висічене з каменю. Людське око — темно-каре, холодне, з маленькою цяткою зіниці.

Він зупиняється, спокійно оглядаючи вершницю.

— Φοβάστε? — питає він. — Δεν πρέπει να είστε.

Кассандра — та Кассандра, яка існувала раніше, до цього сплутання — ніколи не чула цієї мови. Але для Кассандри-тепер це не є важливим.

— Не буду, — відповідає вона. — Хіба я можу цього уникнути?

— Δεν μπορείς.

Вони деякий час роздивляються одне одного.

— Чому ти… — вона раптом затинається, — чому ти не вбив мене? Як усіх інших?

— Θα σε σκοτώσω. Σύντομα.

Вона опустила погляд. Тож ось воно. Її шлях закінчується. Лишилося тільки дочекатися, поки буде знято останню печатку, доки буде прочинено останню браму… що це — трубні голоси?

Кішка під нею напружилася, голоси стали гучнішими, тривожнішими. Дівчина опустилася на неї, притиснулася всім тілом, обхопила найніжнішими обіймами. Одинока сльозинка виступила на оці. «Ти боїшся? Не треба» — такі