Читати книгу - "Ключі Марії"

і смертельної небезпеки. Пропадаєш, з’являєшся. Разом зі своїм «братом» Колею або окремо. І ви мене удвох запевняєте, що я повинен про тебе піклуватися, від когось охороняти. При цьому я від того ж Колі знаю, що ти сама можеш себе захистити так, що людина з асфальту не підніметься. А крім того, у тебе... у тебе, як і у мене... Ні, я про це поки що навіть запитувати не буду. Ти мені просто розкажи, як усе це вийшло? — Олег кинув погляд на стелю, немов чекав відповіді не від Ріни, а згори, від самого творця. — А потім, коли я, турбуючись про твою безпеку, стежу за тобою, щоб знати, де тебе шукати, якщо щось станеться, ти запитуєш: навіщо я за тобою стежу? То, може, хоч щось розповіси? Наприклад, чому у будинку, в який ти прийшла, виявилося з десяток чужих немовлят з медсестрами? Що там взагалі відбувається в цьому будинку?

Ріна важко зітхнула. Вона уникала Олегового погляду. Зате Олег уважно дивився в її очі, очікуючи відповіді.

— Це все через мій стан, — нарешті видушила вона з себе.

— Через хибне материнство? — трохи саркастично вимовив він.

Ріна кивнула.

— Мені іноді снилося, що поруч лежить і плаче голодне немовля, моє немовля. І тоді груди наповнюються молоком, стають важкими, болять... І я починаю зціджувати і віддавати. А потім немовля перестало снитися. Але я вже звикла туди ходити. Мене туди немов самі ноги приводять. Там дуже красива палата, все в білому. Мене переодягають у халат, я лягаю на красиве широке ліжко. Воно дуже широке, це ліжко. Зовсім не таке, як у звичайних лікарнях. Вони обкладають мене голодними немовлятами. Немовлята голодні. Вони завжди голодні. Вони починають плакати, верещати і щось усередині мене здригається, я відчуваю, як серце стає гарячим і як груди наповнюються молоком. Це як уві сні або насправді уві сні. Але коли я прокидаюся, молока в грудях уже немає. І відчуття тяжкості теж немає. Тільки втома і легкість... Раніше дядько Ігор залишав мене до обіду поспати, відпочити. А потім перестав.

— Дядько Ігор? — перебив її Бісмарк. — А прізвище у цього дядька Ігоря яке?

Ріна знизала плечима.

— Я не запам’ятовую прізвища. Я його дуже давно знаю. Він був другом моїх батьків... Він мені раніше про них розповідав. Одного разу показав фотографію, на якій мені п’ять років, і я стою, одягнена Снігуронькою, під новорічною ялинкою.

— Як цікаво! — прошепотів Олег. — І давно ти до нього ходиш?

Ріна задумалася.

— Напевно, років п’ять.

— А до цього де ти з ним зустрічалася? Вдома, коли він приходив в гості до батьків?

— Ні, — вона похитала головою. — Ні, колись він мене покликав на вулиці... На ім’я. Так, як я сама себе називаю. Сказав, що я сильно змінилася, але він мене все одно впізнав. І запросив на каву...

— А потім запросив додому?

— Ні, туди мене привезли, коли мені стало погано. Я в дитинстві багато хворіла. Іноді непритомніла на вулиці. Одного разу я втратила свідомість на вулиці і коли падала, мене підхопили і привезли туди, до нього. Його дружина лікар. Була лікарем. Вона вже померла. Тепер він там один з домогосподаркою і медсестрою.

— Досить! — Зупинив її раптове одкровення Бісмарк. — Зробімо павзу. Мій мозок так багато інформації не пере­травить.

Він дивився їй в очі і бачив у них здивування, щире здивування, немов вона, розповідаючи таємну історію свого життя, приносила йому жертву, а він раптом почав противитися прийняти її.

— Зробімо коротку павзу! — повторив він винувато. — Хочеться подумати. Мене щось непокоїть, але я не зрозумію — що?

— Якби ти знав, скільки речей мене непокоять, — напівпошепки промовила Ріна. — Дуже багато... Я втомилася.

— Ти втомилася так жити? — обережно уточнив Олег.

Дівчина кивнула.

Розділ 58

Сянок, червень 1941. Гіпнотичні Аретині здібності рятують Олеся від великої неприємності

— Ви пережили стрес... Це з кожним могло статися, — промовив Олесь, аби трохи її потішити.

— Ні-ні, не з кожним. Це сталося саме зі мною. І то була я, та, що їх повбивала. Як? Яким чином? Я цього зрозуміти не можу. Як не могла зрозуміти й того, що відбулося в Кракові, коли на нас напали. Я й тоді була не я. Я була кимось, хто приходив мені у снах, демонструючи мені власні сни. Бо я справжня інакша... Я можу бути безпорадна і слабка, нерішуча і полохлива... Мені хочеться вірити, що власне тоді я справжня.

Її роздуми лякали його і водночас вабили. Вона в цю мить була справді безпорадна і, можливо, потребувала, щоб хтось її пригорнув до себе, погладив по голові, промовив щось лагідне. Але не було такого відчуття, що цією особою може стати він. Невидима стіна все ще розділяла їх, не даючи зблизитися.

Чимало з того, що оповідала Арета, Олесь відчував і за собою, йому в голові теж миготіли кадри дивовижного фільму, бачив себе в ситуаціях, які насправді ніколи не переживав. І теж не міг зупинити ту загадкову мить, не міг приглянутися до неї уважніше. Однак був переконаний, що їх із Аретою щось ріднить, якісь таємні нитки пов’язують дві долі, недарма ж вони народилися в один день.

Арета хотіла ще щось сказати, але до вагону ввійшла колійова поліція — bahnschutz. Їх було двоє — старший з тоненькими вусиками над губою і молодший з бистрими неспокійними очима. Вони повільно рухалися вздовж переділів і педантично вдивлялися в обличчя пасажирів. Часом зупинялися і перевіряли документи. Коли порівнялися з Олесем і Аретою, у їхніх очах зблиснув ентузіязм. Вони перезирнулися, оглянувши Арету, і попросили документи.

— Ви подорожуєте разом? — запитав старшого віку поліцай.

— Так, — відповів Олесь.

— Звідки?

— З Кракова.

— Що то за ім’я — Арета? — втрутився молодший. — Жидівське?

— Ні, грецьке, — сказав Олесь.

— То що — пані гречка? — засміявся він.

Старший поплескав аусвайсом по долоні й сказав:

— Пані справді схожа на жидівку.

— То моя дружина, — сказав Олесь. — Вона українка. Навіщо вигадуєте дурниці?

— То не дурниці. Жиди не мають права сідати до вагонів з поляками. Ви того не знали?

Олесь підвівся і став проти нього:

— Припиніть доскіпуватися. Ми працюємо в редакції «Краківських вістей» і тісно контактуємо з німецькою владою. Ось моє редакційне посвідчення. Арето, покажи своє.

Арета подала своє посвідчення. Поліцаї, вочевидь, дещо знітилися. Адже в редакції державної газети не могли працювати євреї. Вони повернули документи і без слова вийшли.

Під час усієї цієї сцени, коли Олеся ледь не тіпало від обурення, Арета поводилася цілком спокійно і часом навіть привітно усміхалася. Жандарми пішли далі, а люди у вагоні вишикувалися до виходу. Провідник відчинив двері, усі вийшли на перон. Уздовж перону проходжалися есесівці і уважно оглядали тих, хто виходив з потяга. Вагони відчиняли не всі відразу, а по черзі, щоб есесівці могли пересвідчитися, що всі вийшли, потім провідники замикали кожен вагон за останнім пасажиром. За їхніми спинами пролунав розпачливий чоловічий крик, когось упіймали, за хвилю вже кричала жінка.

Людський потік увіллявся в приміщення двірця. Коли набилося доволі багато людей, жандарми зачинили вхідні двері.