Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Пройшов тиждень. Мене виписали з лікарні, переконавши, що стан у мене відмінний: без патологій та інших відхилень. Прописали спеціальні таблетки від токсикозу, від яких мене нудить ще сильніше. Але я знайшла інші ліки. Працює без перебоїв. У міцних обіймах Арона, я почуваюся набагато легше. Дивно…

— Не плануєш переїжджати? — питання Ольги, яка сидить навпроти, вводить у ступор.

Жінка прийшла відвідати та скласти мені компанію. Або я їй. У Яніса та Арона виникли якісь непередбачені обставини, які потребують термінового вирішення. Вони зникли кудись на цілий день.

Ольга поставила це питання таким тоном, ніби їй щось відомо.

— Що? — намагаюся взяти себе до рук, але голос все одно звучить розгубленим.

— Ну, у тебе ж однокімнатна по суті. Я просто звикла до величезної площі нашої квартири, а у твоїй мені, здається, нема де розвернутися. А коли з'явиться малюк…

— Тобі щось відомо? — дивлюся на неї. Примружуюся. — Як давно ви з Ароном найкращі подружки?

— Перестали ними бути, як тільки ти з'явилась у його житті! — невдоволено хмурить брівки. — Але ж це Арон. За весь час поки ми з ним знайомі, я встигла його вивчити. Він уже давно мав згребти тебе в оберемок і відвезти на свою територію.

Її фразочка здалася мені двозначною, але я зачепилася за інше. Я все ніяк не розгадаю Арона. Він, як і раніше, для мене закрита книга. Такий простий та складний одночасно.

Йому подобається мій звичайний суп з локшиною та домашній затишок, і в той самий час він здатний вбити не моргнувши й оком.

— Я ніколи не сприймала його серйозно, скажу чесно!

Мені б не дуже хотілося говорити з Ольгою на подібні теми, але з ким як не з нею? Вона, як ніхто, добре знає зсередини сім'ю Адаміді.

— Даремно! Арон – гідний кандидат.

— То, чому ж ти живеш із Янісом? Зі старшим братом познайомилася раніше? — посміхаюся, складаючи руки на грудях.

Серйозно! У них і різниця не така велика. Можливо, Арон їй підійшов би більше.

— Арон гарний хлопець. Добрий. З величезним серцем. Але він не симпатичний мені. Поруч із ним потрібно постійно тримати себе в руках. Його добре серце за секунду може поглинути нікому не відома пітьма і все… ця емоційна гойдалка не для мене. Мені звичніше холодний самоконтроль Яніса.

— Смішно, але ти мене вперто штовхаєш до нестабільного Арона.

— Ти робиш його кращим, а він робить тебе живою. Попри тяжкий токсикоз, у тебе світяться очі. — Підсумовує жінка.

Повертаю голову до вікна, де чорна гладь скла робить з нього дзеркальну поверхню. Там і справді видніються два вогники. Вони походять від мене. Від моїх очей.

За вікном уже темно, а наших чоловіків ще нема. Наших… це так доречно та невимушено звучить.

— Де їх носить? — ніби читаючи мої думки, Ольга бере до рук телефон і дивиться на годинник. — Половина дев'ятого вже.

— Яніс тобі не сказав, куди вони їдуть?

— Ні, але я здогадуюсь. — Ольга блокує телефон та переводить погляд до вікна. — Яніс наполегливо рекомендував Аронові полюбовно розібратися зі слідчим.

Полюбовно? Ну, тоді Арон його не послухав. Адже яскраве полум'я, що пожирає кузов автомобіля Степана Флорова, навряд чи  можна було назвати полум'ям кохання. Це зовсім нелюбовне розв'язання проблем.

Дивуюся сама собі. Чому я так спокійно ставлюся до інформації, яка мені відома? Може, тому що Арон сказав правду? Зізнався мені в скоєному і нічого не приховав? Або просто мозок відмовляється сприймати почуту інформацію. Може, мені важко визнати, що людина здатна створити таке? Вбити. Бути причетним до вбивства.

Звук дверного замка змушує мене здригнутися. Ми з Ольгою одночасно, як по клацанню пальців повертаємо голову у бік коридору і чекаємо, хто ж зараз з'явився першим?

Я чую шурхіт. Іронічний тон рідного голосу, потім першим із-за стіни з'являється Яніс. Я навіть не дивлюсь на друга. Із завмиранням серця, чекаю на появу Арона. І коли він нарешті з'являється, серце пропускає удар.

Хлопець виглядає як звичайно. Немає жодних видимих змін. Настрій піднятий. Арон теж поглядом знаходить мене і як танк пре в моєму напрямку, не помічаючи нікого навколо. Навіть з Ольгою не вітається.

Опинившись навпроти, Арон обіймає моє обличчя долонями та притягує до себе. Притискається до губ і не зволікаючи глибоко проштовхується язиком. Тихо стогну йому у відповідь.

— Схоже, ми тут зайві! — через барабанний пульс у вухах, до мене долітають слова Ольги.

— Я сумував! — Арон відривається від мене і легенько чмокає в ніс.

— Голодний? — чомусь цікавлюся тільки в Арона, геть-чисто забувши про присутніх.

— Дико!

— Збирайся, — басить Яніс, підганяючи дружину.

— У мене вечері на всіх вистачить, — швидко додаю, дивлячись з-за плеча молодшого Адаміді.

— Нам уже час, — рівно відповідає Яніс, ставлячи крапку в цьому безглуздому діалозі.

Подружжя Адаміді йде, залишаючи нас з Ароном наодинці. Залишаючи мене в лапах голодного звіра. Але я й не проти.

— А можна мені почати з десерту?

Арон з риком заривається в мою шию і я впевнена, він з'їсть мене, якщо йому дозволити.

— Як пройшов сьогоднішній прийом у лікаря? — його гарячі дихання пробирається під шкіру.

— Все гаразд, мене відпустили на два тижні. Сказали насолоджуватися своїм становищем.

— Ну і як? Насолоджуєшся?

— Зараз… так… до сексу немає жодних протипоказань, — несподівано для нас обох випалюю я.

Арон відхиляється і скинувши брову, розглядає мене, мовляв, хто ти така? Тебе підмінили? Я сама в шоці, якщо що.

— Але, спочатку вечеря! — повертаю контроль над думками та язиком.

— Якщо я поїм, то засну на тобі, — хмикає хлопець. — Піздець, як втомився. Якщо поїм, завалюся спати.

Арон підхоплює мене на руки, натякаючи, що тема закрита.

— Ні! — Сміюся. Його рухи лоскочуть мене. Вислизаю з чоловічих рук і відходжу до холодильника. — Я перець для кого фарширувала?

— Хочу нафарширувати тебе! — пішло кидає.

— Вже! — не стримуючи посмішку, гладжу себе по животу.