Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Наступні чотири години пролетіли для Кіри непомітно.

Він навіть зрадів, що до лікарні приїхала родина Богдана, бо тепер міг хоч чимось себе зайняти. На правах найкращого друга їхнього сина Кіра одразу ж запропонував Тетяні та Олександру принести каву чи ще щось із автомата. Ті спочатку відмовлялися, потім здалися, повернувся до них Кіра, навантажений картонними стаканчиками.

Віктор теж був тут, сидів і крутив на пальці брелок із автомобільними ключами.

– Пам'ятаю, ми з Богданчиком лише два рази в лікарні лежали, – Тетяна, хитнувшись у бік Кіри, поклала долоню йому на передпліччя. – Інфекція, температура під сорок, уколи антибіотиків. Тож рідко, але… По повній.

Подивившись у сумні очі жінки, Кір підняв куточки губ.

– Сильною дитиною він був. І неслухняним, господи боже, – майже мрійливо засміялася Тетяна.

– Паскудства вам різні влаштовував? – Кіра відпив кави.

– Весь час кудись ліз, щось витворяв. Уявляєш, прийшов якось додому в порваній футболці, тобто прямо на грудях така величезна дірка, – окреслила рукою коло Тетяна, – і я запитала: Богдане, звідки це? Що трапилося? Я подумала, може, хтось його образив, собаки напали… А він так спокійно мені відповів: там у Болванці, а це від нас кілометрів за шість, щоб ти розумів, покинутий будинок стоїть, ми з хлопцями полізли на горище, щоб як воно… А, «розвідати обстановку».

— Нічого собі, — засміявся Кіра, уявляючи Богдана в дитинстві.

У нього в пам'яті з їхньої спільної юності мало що збереглося. Час біг уперед, нові враження витісняли старі.

— Взагалі-то, він коли виріс, не дуже змінився, — додав Кіра, поки Тетяна все ще посміхалася спогадам. – Я з ним навчався в університеті, знаю, як буває…

— Гаразд, я спробую щось дізнатися у лікарів, - ляснув по колінах Вік.

Він піднявся на ноги.

Кіра промовчав, хоч не сумнівався, що Вікторові нічого не скажуть, бо говорити нема чого. З ними був Зотов, йому в першу чергу винесли б інформацію на тарілочці, незважаючи на відсутність будь-яких родинних зв'язків, якби вона тільки з'явилася… Добре бути королем мафії, подумав Кіра, несміливо повернувшись у його бік. Зотов втикав у телефон, а Мирослав поруч дивився в одну точку, мабуть, ще не відійшовши від заспокійливого. Кіра, до речі, був проти, щоб Мирославу щось кололи, але хто його послухав, скажіть, будь ласка.

— Відійду до жіночої кімнати, — звернулася Тетяна.

— Звичайно.

Кіра зручніше влаштувався і натрапив на погляд Зотова.

Тепер той дивився на нього.

Такий погляд Кіра не витримав би більше десяти секунд.

Він підвівся і підійшов до вікна, де стояв до приходу Романових.

— Гей, блогер, — почулося позаду.

Голос він, звісно, впізнав.

Але досі губився у здогадах, що від нього треба Зотову. Той підійшов та поставив долоні на підвіконня. Виглядав він… Ну, добре, зізнався Кіра. Такий собі чоловік у розквіті сил, що впливовий і  вмів поводитися зі зброєю. Коротше, з тієї мрії, яку Кіра нікому не розповість, навіть якщо погрожуватимуть.

– Чого вам треба, пане кримінальний авторитет? – обізвався він.

– То ти, значить, друг Мирослава?

Кіра розвернувся до нього, схрестивши руки на грудях.

– Насправді я друг Богдана. З Мирославом ми тижнів два знайомі.

– І цей Богдан, він… – ретельно підбирав слово Зотов. – Гра варта свічок?

Кіра відповів чесно:

– Кращої людини я не зустрічав, якщо хочете знати. – І, подумавши трохи, додав: – Але я не буду нічого вам про нього розповідати. Або про те, що у них із Мирославом відбувається. Це не ваша справа, хоч ви батько Мирослава. Він сам справлявся весь цей час, тому, якщо… Якщо ви хочете з ним зблизитися, – уже менш впевнено продовжив Кіра під важким поглядом Зотова, – то доведеться поступово заслужити на довіру і любов.

– Ти що, психолог?

– Ні, маю журналістську освіту.

– Справді? – хмикнув Зотов. – Ненавиджу журналістів. Стільки крові випили.

– Мабуть, то через вашу незаконну діяльність.

Зотов це ніяк не прокоментував.

Кірі було про що подумати. Хоча він не хотів про це думати. Лікарняні стіни його пригнічували, в який колір їх не пофарбуй. І подумки він усе частіше повертався до Богдана, операційної, до лікарів, котрі орудували над ним зі скальпелем. Він відчував, як думка, тривожна думка про смерть, маячила десь неподалік, проявляючи себе повільно, як айсберг посеред океану перед Титаніком.

– У тебе є діти?

Кіра навіть здригнувся.

– Що? Ні, ні, жодних дітей.

Зотов потер підборіддя.

– Ніколи себе ще таким розгубленим не почував. У столиці все простіше – друзі, вороги, у всіх свої мотиви. Але Мирослав, – зітхнув він. – Уявлення не маю, як він до мене ставиться.

Простеживши за чужим поглядом, Кіра теж глянув на Мирослава.

– Якщо хочете пораду від журналіста…

– Давай вже.

– Я думаю, що він радий вашому приїзду, – кивнув Кіра. – Просто момент не найпростіший. Коли Богдан отямиться…

Так і не договоривши, Кіра прикипів очима до лікаря, що вийшов у коридор. Витерши лоб зап'ястям, чоловік звернувся до Тетяни та Олександра. Сказав їм буквально пару слів, потім Тетяна закрила обличчя руками, чи то ридаючи, чи сміючись. Кіра майже побіг до них.

– Що трапилося? – спитав він на ходу.

– Живий, – прошепотів, ніби зовсім знесилив, його батько.

— Наш хлопчик буде жити, — сказала Тетяна, і, глянувши на неї, Кіра побачив, що вона справді плакала.

Він відчув на своєму обличчі її сльози, обійнявши і, здається, сам не втримався. Бо всі раділи, видихали, сміялися та дякували богові. Вдосталь натішившись із батьками Богдана, Кіра повернувся, щоб поговорити з Мирославом, і побачив, що того обіймав Зотов. Зустрівшись з ним поглядом, Кіра несміливо підняв великий палець, а той по-доброму засміявся йому.

Життя швидко налагоджувалося.