Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

Як з’ясувалося, першим з антимайдану дризнув Зінченко, прихопивши касу. За чутками, там було не менше п’яти мільйонів гривень. При чому це було вчора ввечері. Зіна прибіг з Інститутської з обісраними штанами. Коли почав переодягатися, всі, хто був у наметі, вибігли. А він кричав, що це не з переляку, а просто отруївся і накинувся на Єнота з обвинуваченнями, наче той підсунув йому не свіжий плов.

— Чиї це гроші, хто безпосередньо давав їх Зіні? — допитувався Матроскін, він несподівано перейшов на українську мову і виявилось, що досить непогано нею володів.

— Багато було спонсорів… — одеський тітушка теж вільно спілкувався українською. — Колісніченко… Богатирьова передавала через якісь там канали наркоту, Царьов приносив бабки, випивку, якісь бізнесмени, яких я не знаю, теж передавали продукти, «капусту»… Ще синок директора інвесткомпанії «Троєщина», передавав і бабки, і наркоту… Його Єгор звати. Чмо таке… На людей дивилося, як на порожнє місце…

— Ти ще з Азаровим не спілкувався, — реготнув Дід. — Ну-ну, — підбадьорив полоненого, — розповідай далі…

Разом із Зіною рвонули на Крим і севастопольські беркутівці. Щодо катів, то в Маріїнському парку було багато охочих «помаринувати»[136] майданівців. Але головними майстрами заплічних справ антимайдану були Мопед з Логопедом. Ні, крім них були ще групи, командировані від міністра Захарченка — ці особливо лютували. В принципі, менти всі лютували, і що головне — їм все сходило з рук. Мало того, вони за це отримували премії у клятих піндоських доларах. Комусь платили тисячу, комусь сто баксів.

— А як оцінювалась робота катів? — поцікавився Матроскін, — Чому одним більше, а іншим менше?

— Зінченко вирішував, скільки кому платити або йому підказували із контори. Своїм людям він завжди платив більше.

— Проблем не виникало? — здивувався Матроскін. — Адже чутки між людьми ходили, хто скільки отримував…

— Незадоволених приводили до порядку люди Зіни. У нього було два дуболома, колишні наркомани, бандюки з дев’яностих, прихожани його «церкви». Вони ламали їм пальці, носи… Їх усі боялись. Іноді порядок наводили менти…

Дід дивився на цього юнака і дивувався. Вбивства, побиття людей з іншими поглядами для нього стали буденною справою, за яку можна було отримати непогану винагороду.

Немов зрозумівши, про що зараз думав Сергій, хлопець глянув на нього і кинув:

— Можна подумати, ви тут в «Зарніцу» грали за «дякую», і нікого з наших на той світ не відправили.

— Ти думаєш, ми тут за гроші три місяці просиділи? — знизав плечима Дід.

— А що — «за так»? — криво посміхнувся юнак.

— Повір, ми ще й свої гроші давали, щоб боротися проти Яника. А щодо жертв, то це війна, синку. Ми першими ніколи не починали.

Той з недовірою знизав плечима і опустив голову. Сергій покликав чергового бійця і наказав вивести одеського тітушку у підвал до інших.

Матроскін глянув на годинник: «Ого, вже восьма…», потягнувся і запитав Сергія:

— Ще багато залишилось тітушок на допит?

— Я на закуску лишив Мопеда з Логопедом…

— Мені потрібно зганяти додому, бо жінка мізки виїдає… завтра вранці продовжимо. Щось я втомився від цих ідіотів. Які вони тупі та примітивні… якби я був діючим слідаком, вже би робив на погонах свіжі дірки — наговорили вони мінімум на десяток кримінальних статей — кожен. І наркота, і хуліганка, і вимагання, і співучасть у вбивствах, викрадення людей, захоплення заручників, підробка документів, участь в організованому злочинному угрупуванні…

— Букет, — погодився Дід. — Тільки ось що… Всі ці матеріали допитів, з підписами і з відео не варто тут залишати. У нас і сейфа немає…

— Є у мене один надійний підвальчик… Коли я був слідаком…

— Тш-ш-ш-ш, — приклав палець до губ. — Навіть мені не кажи, так буде ліпше.

— Та не питання, — Матроскін відсунувся зі стільцем від столу і взявся складати папери з допитами, флеш-карти з відеозаписами, конфісковані документи, посвідчення тітушок у комп’ютерну сумку.

— Дивно, після місяця часу, який ми провели разом на барикадах, бачити тебе в цивільних клопотах. І в цивільному одязі…

— Я тут три місяці в наметі прожив, можеш уявити, — посміхнувся Матроскін, — як мені зараз звикати до чистої постелі та бурчання жінки.

— До цього швидко звикнеш, — запевнив Дід.

— Єдине що… — протягнув Дід. — Зброя… Її теж треба звідси вивезти.

— Нехай Борька відвезе до себе, на багаті села. Сьогодні ж… І бабку Оксану заодно потішить своїм візитом.

— Розумно, — покрутив носом Дід, — але краще я її тут приховаю, в надійних людей. Нехай буде під рукою… Мало що…

На цьому й розійшлися. Матроскін вийшов з бутіка і розчинився у натовпі людей, котрі йшли прощатись із загиблими вранці повстанцями. Дід зачинив за ним двері й пішов на кухню, де хлопці, зручно влаштувавшись, дивились телевізор і пили чай з варенням. Після трьох днів боїв їм був потрібен перепочинок… Хоча який міг бути перепочинок, коли і за вікном, і в телевізорі — похорони? Ховали перших хлопців із Небесної сотні… Мовчали, курили, думали, згадували… На місці полеглих міг бути будь-хто з них.

Дід хвильку посидів зі своїми бійцями, подумав і дав команду:

— Ану, приведіть-но мені зараз Логопеда, хочеться поговорити з ним по-дружньому, по душам… — й награно-мрійливо додав: — Може, навіть пальці йому зламаю… І дайте планшет, я сам запишу його сповідь на камеру.

…Коли він закінчив, задоволений проведеною роботою, нарешті ввімкнув телефон і набрав номер телефону Галі. Вперше за три дні. Коли вона взяла трубку, сказав:

— Я живий…

— Який ти… — в трубці почулось хлипання. — А я мало не збожеволіла…

— Я живий…

— Ти дурень і я тебе ненавиджу! Ненавиджу так, що вбила би, порізала б на шматочки! Просто тому, що ти — дурень!!!

Не таємна вечеря

Ресторан на Новообухівській трасі був пафосним і гостинним — вже з порога гостям наливали чарку горілки, а на закуску пропонували канапку з ікрою. Дівчата в народних костюмах проводжали гостей до зали і там передавали в руки адміністраторів. Зазвичай щовечора тут любив гуляти фартовий урядово-бізнесовий люд. Те, що діялось у ці