Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Межі пристойності, Лана Вернік 📚 - Українською

Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

462
0
17.10.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Межі пристойності" автора Лана Вернік. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 70 71 72 ... 261
Перейти на сторінку:

 

Повернувшись у коридор, Олексій поспішив відвести сина вбік і розповісти почуте. Артур слухав мовчки, не задаючи питань, лише кивав.

Він непокоївся за Злату. Якщо з сестрою станеться найгірше, то він докладе всіх зусиль, щоб вона якнайлегше пережила втрату. А якщо Валя виживе і буде постійно потребувати догляду? Чи не перетворить це Злату на добровільну довічну доглядальницю? Він обов'язково найме когось для цієї роботи. Він не дозволить їй принести в жертву своє і його особисте життя.

Коли вони підійшли до Розарії, Андрія, Злати і Марини (та приїхала підмінити бабусю, невисока, трохи повнувата білява жіночка), то Розарія саме говорила про те, що Валя сильна і вона одужає. Злата ж одужала, хоча ніхто не вірив, і Валя теж зможе. А потім вона побачила каблучку на Златиному пальці.

— Віддали каблучку?

— Так, — Злата кивнула.

— Заїдеш додому, знімеш i покладеш назад у скриньку, або віддаси Марині,— сказала Розарія. Злата поглянула на Артура, той заперечливо махнув головою.

— Ні, бабусю, я не буду її знімати.

— Це ще чому?

— Вона тепер — моя, і я не хочу її знімати.

— Твоя? — здивувалась бабуся. — Чого б це?

— Тому що ви її віддали, а Артур викупив і віддав мені.

Розарія обернулася до Артура. Він дивився на неї, очікуючи, що вона скаже.

— Це дуже нерозумно з вашого боку, — сказала вона, на що той знизав плечима, мовляв — нехай, а бабуся, повернувшись до Злати, додала, — Повернешся зі своїх мандрів — поговоримо.

З цими словами вона пішла до скляної стіни реанімації і демонстративно більше не дивилася в їхній бік.

Артур поклав руку на плече Златі.

— Нам пора їхати, Сонечку.

— Так, — Злата кивнула, її трохи колотило від хвилювання.

— Я дуже вам дякую, ми всі дуже вам дякуємо за вашу допомогу, Артуре, — сказала Марина. — Пробачте Розарію Павлівну, вона завжди трохи різка, а ще — нервує...

— Не вибачайтеся, не треба. Я все розумію, — його рука спустилася на талію Злати, і він звернувся до Андрія, — Тебе підвезти додому?

— Так, — той усміхнувся. — Мені сподобалася твоя машина. Класна.

— Водити вмієш?

— Трохи.

— Пішли, дам тобі трохи покермувати.

— Справді? — очі Андрія засяяли.

— Так. Ну, тільки не в центрі, а там, де спокійніший трафік.

Вони попрощалися з Мариною і поїхали.

 

Вже в приватному секторі Артур пустив Андрія за кермо, і той вів машину до самого будинку. Зупинився, викликавши здивовані погляди сусідів, бо ще ніколи ніяка машина, окрім швидкої і міліції, не зупинялася біля цього подвір’я. Хлопець задоволено вийшов з водійського місця і привітався з ними.

Артур поглянув на невеликий будинок із червоної цегли, з дерев'яними вікнами. Всюди квіти, але по похиленому паркану й загальному занепаду було помітно, що господаря тут нема. Злата вийшла з авто, вона вагалася, чи запрошувати Артура і його батька всередину, після його квартири будинок виглядав убого, але замість неї це зробив Андрій.

— Може хочете чаю? — запитав хлопець.

— О ні, дякую. Я п’ю переважно каву, — Артур усміхнувся. Він бачив вагання на обличчі Злати, розумів, що вона соромиться, тому відмовився. — Та й треба поспішати. Зараз — на Київ, потім — на Решетилівку.

— Ну дивіться.

Злата пролепетала тихо про те, що їй треба взяти ще деякі речі, і пішла з братом до хати, невдовзі вона повернулася з невеликим пакетом і без каблучки. Артур помітив це і питально поглянув на неї.

— Вона мені не пробачить… — тихо сказала дівчина.

— А я?

Злата занепокоєно поглянула на Артура. Про що він говорить? Що саме він їй не пробачить? Вона ж прийняла подарунок...

— Артуре…

— Будь ласка, повернись і забери її, можеш не одягати, але я хочу, щоб вона була в тебе, — сказав він сухо.

Злата повагалася мить і пішла назад у будинок.

— Навіщо ти так? ЇЇ бабуся їй дійсно цього не пробачить, для чого ти створюєш дівчині проблеми? — запитав батько.

— Я хочу, щоб вона обрала: чия думка і чиє пробачення їй потрібні найбільше, — Артур повернувся до батька.

— Чи не зарано для такого вибору? Ти скоро їдеш. На два місяці. А вона лишиться тут, зі своєю бабусею і всім цим причепом проблем, які ти їй лишиш. Артуре, я думав, що ця дівчина — важлива для тебе, а ти…

— Я не лишу її тут.

— А де? В своїй квартирі? Та твоя матір влаштує їй скандал і вижене її раніше, ніж ти доїдеш до Борисполя…

— Тату, я знаю, що я роблю. Будь ласка, довіряй мені хоч трохи, — Артур взяв у машині цигарки і закурив.

Він проходжувався вздовж вулиці, Злата не поверталася. З двору сусіднього будинку, досить великого і сучасно оздобленого, до нього вийшла Жанна зі своєю мамою, такою ж руденькою жіночкою.

1 ... 70 71 72 ... 261
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Межі пристойності, Лана Вернік», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Межі пристойності, Лана Вернік"