Читати книгу - "Українське письменство"

Верґілій, за природою своєю поет-провісник, а значить, якоюсь мірою творець прообразів, набагато масштабніше і переконливіше здійснив свою внутрішню заданість у головному творінні свого життя — національному римському епосі «Енеїди», що її в наступні віки було з повним правом трактовано як наймісткіший і найзавершеніший вираз римської культури. «Енеїда» Верґілія — також велике пророцтво, але «перекинуте назад»: Еней, носій до кінця не зрозумілої йому самому державотворчої місії, з загибеллю Трої втрачає свою вітчизну, розлучаючись із карфаґенською царицею Дідоною, втрачає щастя кохання; замість цього він мусить плисти, не знаючи остаточної цілі свого шляху, мусить вести війни, не ним замислені; лише прибувши до берегів Італії, Еней дізнається про справжню свою мету. На щастя, збереглася перекладена Миколою Зеровим кульмінаційна частина, смисловий центр і осердя поеми (VI книга) — сходження Енея з пророчицею Сибіллою в підземне царство і зустріч з батьком Анхізом, який показує Енеєві тіні майбутніх римських героїв, пророкує прийдешню славу і звістує синові велику будущину Римської держави. Еней, вірний неясному для нього самого призначенню, ціною власного самозречення досягає накресленої долею мети. Зайва річ нагадувати українському читачеві, що епопея «чарівника Верґілія», керманича в «царстві прообразів», мала першорядне значення не тільки для «латинського племені»: вона кардинально визначила новоєвропейські уявлення про ідеальну національну епопею, що їй належало провідне місце в жанровій системі європейських літератур XVI—XVIII століть. Верґілій, — і Зеров, певна річ, розумів це краще, ніж будь-хто інший, — по суті, співтворець нової української літератури, а значить, і нової української історії. Верґілієва «Енеїда», «перелицьована» І. Котляревським за переробкою М. Осипова, стоїть у ряду європейських переробок-травестій-перекладів-переспівів (Скаррон, Блюмауер та інші); разом з тим вона принципово вирізняється з цього ряду тим, що український поет, опрацювавши верґіліївський епічний сюжет, втілив у своїй «перелицьованій» «Енеїді» українську народну історію на одному з найтрагічніших її зламів. Зміст «Енеїди» Верґілія — вихід Енея та його війська з руїн спаленої Трої і многотрудний похід, мета якого — заснування потужної Римської імперії. Зміст «Енеїди» Івана Котляревського — вихід козака Енея з товариством після загибелі Запорозької Січі й усієї козацької державності у XVIII столітті на простори нової української історії з кінцевою метою — створення нової Української держави. Героїв української, козацької «Енеїди» повністю стосується те, що сказав про давніх римлян Геґель у своїй «Естетиці»: «Ідея батьківщини, своєї держави, — ось що було тим незримим вищим началом, задля якого кожний трудився, що спонукало його до дії, що було його кінцевою метою або кінцевою метою його світу». Епічна поема — героїчна епопея українського народу стала прообразом історичного процесу з його безсумнівною державотворчою спрямованістю. Якщо продовжити цю паралель, то «Енеїда» Верґілія в перекладі Миколи Зерова (перший її фраґмент, зауважу, з'явився друком ще 1919 року, в тексті згаданої вище зеровської передмови до «Енеїди» Котляревського), — це, подібно до пенатів, римських родинних богів, винесених Енеєм зі сплюндрованої Трої, свого роду профетичний, сакральний текст-прообраз, як задум, врятований поетом з-під руїн УНРівської української державності і перенесений ним у наступні часи.

Менш за все про Миколу Зерова можна говорити, як про людину однієї ідеї, одного міфосюжету, однієї цілеспрямованої заданості. А проте зеровська верґіліана — це те силове поле, в якому структурувалися різні складники його творчого світу. Не тільки поетичні, перекладацькі та історико-літературні масиви, знані сучасному читачеві за двотомником 1990 року, а й усі з високою майстерністю написані зеровські тексти, зібрані в нашому виданні: більше сотні рецензій 1910 — 1920-х років; близько трьох десятків передмов до видань українських класиків 1920-х — початку 1930-х років; десятки інших матеріалів — оглядів, критичних і полемічних статей, нотаток, приміток тощо; більше сотні листів до двох десятків адресатів. Про кожен із цих текстів можна сказати оте добре пам’ятне: «Класична пластика, і контур строгий, і логіки залізна течія», кожен читається, як літературний відповідник якоїсь із не знаних нам графічних робіт Нарбута або призабутої хорової мелодії Леонтовича… Певна річ, ці порівняння вкрай умовні.

Методологія Зерова — критика та історика літератури, гадаю, найґрунтовніше розглянута у вже згаданій книжці В. С. Брюховецького (с. 217—288). Дослідник слушно відзначає, що головним для Миколи Зерова був історико-культурний метод, збагачений соціологічними характеристиками літературних явищ: аналіз у найширшому контексті конкретної історичної доби, з граничною увагою і до «біографічних координат» автора, і до соціально-культурної пам’яті кожного жанру, течії, літературного напрямку, з виходом до узагальнень культурного і соціального характеру, — з урахуванням одночасного взаємонакладання історичних, соціальних і національно-культурних систем, у яких зароджується, розвивається й функціонує те або інше літературне явище.

Важко сказати про Миколу Зерова щось місткіше від слів Юрія Лавріненка, упорядника відомої антології «Розстріляне відродження»: «Як поет і перекладач, як літературознавець та критик, Зеров вирізнявся на тлі збуреного і скаламученого до дна революцією літературного життя в радянській Україні, як твердий і блискучий алмаз. Високорозвинений естетичний смак, невпинно ростуча багата ерудиція, тонкий нещадний ум і культивоване серце позначались у його поезіях і в наукових та критичних працях… Зеров бачив культурно-історичну місію українського відродження також у тому, щоб переймати і розвивати далі ліпші скарби антично-європейського культурного круга, до якого історично належить Україна. З другого боку, він бачив страшну колоніальну культурну відсталість свого народу, завдяки якій варварські антикультурні руїнні елементи легко брали гору. А оскільки він був не тільки спостережник, а й активний учасник свого часу, то і його статті, і чимало сонетів таять у собі гостре вістря убивчої іронії чи й сатири і є яскравими пам’ятниками свого часу. Як педагог, науковець і критик, Зеров був нещадний до лінивого примітивізму й неуцтва та вимагав найвищого рівня»[621].

Біографія Миколи Зерова досить докладно висвітлена в названих вище розвідках С. Білоконя (1989; 1990) та В. Брюховецького (1990); слід згадати і кілька коротких зеровських «Автобіографій», — дві з них надруковані в нашому виданні. Тут я нагадаю лише основні віхи його життя.

Микола Костьович Зеров народився 14 (26) квітня 1890 року в м. Зінькові на Полтавщині в родині