Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Між початком відліку та дзвінком Василини Гавриленко минули майже дві з половиною години. Стеценко не поспішав ділитися інформацією зі своїми напарниками. Соболь сидів на штабі, уважно вивчаючи план будівлі, ніби його теж мали запрошувати брати участь у штурмі. Знервований Деканозов ходив колами з мобільним, не припиняючи підтримувати зв’язок з підлеглими. Йому в тій ситуації довелося найважче, оскільки він особисто знав кожного офіцера, з тих, що стояли перед вибуховим пристроєм, очікуючи своєї долі.

Водночас до дзвінка Гавриленко, події навколо оточеного магазину дуже швидко активізувалися. Через зовнішній кордон пропустили два камуфльовані фургони, за якими проїхав чорний позашляховик із дивними номерами. Першими вийшли чоловіки з позашляховика, які не приховували свого становища і без зайвої церемонії світили посвідченнями перед поліцейськими.

З фургонів лише за кілька хвилин вилізли перші солдати у чорній уніформі без розпізнавальних знаків. Вони рухалися організовано, готуючись виступити на позиції.

— Прибули м’ясники, — поділився з Соболем Стеценко.

— Чому ти так вважаєш? — здивувався Соболь.

Він не одразу помітив зброю та спорядження, а також форму військових.

— Щось мені нагадує ситуацію з Черновим. Вісімнадцятого року…

Соболь добре пам’ятав, як колись завершилося його спільне з капітаном Вадимом Черновим слідство у справі «Трупоїда», тому одразу зрозумів хід думок напарника.

— Ти можеш мені пояснити, що відбувається? — запитав Соболь.

— Ти мені хороший друг, — зайшов здалеку Стеценко. — Але сказати всього не можу. Можу тільки натякнути, що навіть Палій безсилий втрутитися. Нам зараз просто візьмуть і пересруть розслідування кількома пострілами…

— Тоді треба щось робити! — піднявся Соболь.

— Тому ти мені й друг, що не пасуєш у таких ситуаціях.

— Годі лірики! Що ти задумав? Бачу, що вже маєш якусь ідею.

Стеценко усміхнувся і підкликав напарника ближче до себе.

Соболь нахмурився, слухаючи ризикований план. Він тричі витріщався на Стеценка, готовий сказати йому багато образливих слів, однак майор ніколи не терпів зауважень, та й ситуація вимагала від них будь-якого – навіть такого рішення.

Соболь не хотів погоджуватися, але врешті-решт таки погодився на участь у авантюрі. Якимось чином Стеценко вмів на нього впливати.

— Я пішов? — запитав Соболь.

— Дві хвилини можеш зачекати…

Стеценко взяв покинутий бронежилет Степана Коноплі і за хвилину десь пропав, наче провалився під землю. Навіть при своїй кульгавості, майор вмів здивувати не гірше за Літератора. Американська освіта та український авантюрний ген робили з ним дивні речі, кидаючи у гущу найбожевільніших подій, з яких він завжди виходив побитим, але непереможним.

Сергій Соболь вичекав домовлений час і пішов до стрічки, за якою вже встигли збігтися у кілька локальних груп журналісти з камерами. Одні мали з собою операторів, а інші самі стрімили з мобільників. Їх об’єднувало тільки спільне бажання потрапити за стрічку та максимально близько зняти події у поліцейському штабі. За останні два роки в Україні занадто часто почали брати заручників і висувати дурні вимоги перед президентом. Цього разу стрімери теж могли натрапити на якусь сенсацію і відзначитися високим рейтингом.

— Доброї ночі! — привітався Соболь з журналістами.

— Доброї, — відповіла брюнетка з мікрофоном.

Інші проігнорували поліцейського, вважаючи його черговим бажаючим нагрубити і викричатися, щоб ніхто присутній не знімав пересування копів.

— Проходьте ближче, — несподівано заявив Соболь. — Займете краще місце для ведення зйомки, бо звідси вам тільки джип полковника Коноплі видно…

Журналісти почали сміятися, не повіривши у дивну пропозицію. Однак Соболь не відступав, тримаючи піднятою стрічку. Молодші поліцейські навіть не думали перешкоджати, оскільки бачили Соболя біля начальника і розуміли, що той ніколи би не наважився здійснити такий вчинок самостійно.

Першою на запрошення відреагувала брюнетка. Вона пройшла і взяла з собою оператора, подавши іншим заразний приклад. Соболь засміявся, діючи на журналістів, наче каталізатор хімічного процесу. Він постояв мовчки, а тоді зупинив знайомого ведучого з проросійського каналу і вирішив пожартувати.

— Можна йти тільки тим, у кого є акредитація!

— У мене теж є… — спробував прорватися чоловічок в окулярах.

— Не бреши, — насміхався Соболь. — Ваш канал закрили через пропаганду.

— То не наш канал! Ми працюємо далі у штатному режимі…

Несподівано їхній діалог перебив полковник Степан Конопля, який у цей час шукав, де кинув свій бронежилет та зброю. Низький чоловічок з старомодними вусами ходив і сварився на всіх підлеглих, аж тут йому на очі попало таке, за що хотілося вирвати у когось автомат і почати стріляти.

— Ти що робиш, придурку? — закричав Конопля.

Йому тільки-но дали інструкцію офіцери спецслужб, велівши негайно випровадити на кілометр журналістів, а бовдур з людей Стеценка зробив усе навпаки. Ніхто з присутніх не мав права знімати пересування військових, які йшли на виконання завдання. Конопля чудово розумів, що буде, якщо порушити цю інструкцію. Він водночас дивився на Соболя, і не відводив очей від «людей у чорному». Вони допомагали згадати про незадекларований джип.

— Ти що, робиш? — ревів Степан Конопля.

Вслід за начальником кинулися капітан Ярмоленко та майор Деканозов. Вони також нічого не встигли зрозуміти. Соболь наче збожеволів і вирішив натворити дурниць. Від нього такого ніхто з присутніх не очікував.

— Зупиніться! — спробував спинити журналістів полковник, усвідомивши, що трансляції вже йдуть, — Швидко зупиніть їх! — наказав він підлеглим.

Поліцейські, які слідкували за входом, кинулися стримувати операторів. На їхнє місце й так мали вийти солдати, тому ніхто особливо не намагався бігти з місця та стежити за магазином. Майор Стеценко на це й розраховував.

— Ви збожеволіли, полковнику? — крикнув один з «людей у чорному».