Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

Виявилося, адресу він дізнався в офісі – зателефонував і сказав, що повинен показати їй деякі роздруковані фото. Секретарка просто розтанула, як почула французьку, яку мабуть не чула ще з універу, й одразу ж дала Жан-П'єру необхідну інформацію.

Жан-П'єр взяв з машини покупки, а Кіра – дитину. Він увійшов у будинок вслід за Кірою, відніс пакунки на кухню і зняв свою потерту шкіряну куртку.

– Повечеряєш? – Запропонувала Кіра.

Він з усмішкою кивнув і пройшов до вікна помилуватися краєвидом. Вона погодувала Богданчика і взялася збирати на стіл, а Жан-П'єр почав її фотографувати.

– Не треба, я жахливо виглядаю, – зніяковіло попросила Кіра і прибрала з лоба неслухняне пасмо волосся.

Вона поставила на стіл розігрітий суп, холодну курку зі свіжонарізаним салатом та вино, а Жан-П'єр увімкнув музику. Він тримався цілком невимушено і час від часу, поки вона клопотала навколо столу, підходив до неї і цілував. Кірі ставало дедалі важче зосередитися на справі, яку вона робила.

Вони сіли за кухонний стіл і заговорили про музику. Виявилося, що Жан-П'єр добре розуміється на класиці. Він сказав, що його мати була художником, а батько – диригентом. Сестра працювала у Паризькому кардіохірургічному центрі.

Жан-П'єр поцікавився, на кого вона навчалася у коледжі, і Кіра пояснила, що означає «спеціаліст з логістики».

– Розумію. У нас також є такі коледжі. На зразок вашого, Залізничного. – Він розсміявся. – Але фотографу диплом не потрібний.

Після вечері Жан-П'єр знову поцілував її, і Кірі довелося докласти зусиль, щоб не дати хвилі пристасті захлеснути її. Безумство! Не можна ж, щоб людиною володіли тваринні інстинкти. З нею таке було вперше. Вона збентежено глянула на Жан-П'єра.

– Господи, що ми робимо? Адже ми зовсім незнайомі. Це ж божевілля…

– Іноді зовсім непогано збожеволіти, хіба ні? Думаю так. Я тобі божеволію.

– Не тобі, а від тебе.

– Саме так.

– Я відчуваю те ж саме. Але через кілька днів ти поїдеш, і ми шкодуватимемо, що так по-дурному поводилися.

Він приклав руку до серця і похитав головою.

– Ні. Я завжди тебе пам'ятатиму. Ось тут.

– Я теж. Але, можливо, потім ми розкаюватимемося... Кіра боялася того, що ось-ось мало статися. Встояти перед ним було неможливо.

– Але чому каятися?

– Тому що серце дуже легко розбити, – зітхнула вона. – А ми зовсім мало знаємо одне одного.

Жан-П'єр знову похитав головою.

– Я тебе дуже добре знаю. Я знаю, де ти вчилася, які у тебе діти, яка робота, як ти була одружена, як ти сумувала... Ти зазнала великої втрати... Але люди не лише втрачають, вони й знаходять. Пам'ятаєш книжку "Маленький принц" Антуана де Сент-Екзюпері? Там сказано: «Пильне лише серце. Найголовнішого очима не побачиш». Чудова книжка!

– Я її читала Карині. Але вона дуже сумна – адже Маленький принц наприкінці гине.

– Так, але він надовго переселяється до зірок.

Жан-П'єру сподобалося, що Кіра знала цей твір. Він вкотре переконався, що вона незвичайна жінка. І в її очах, які йому весь час хотілося фотографувати, теж було щось незвичайне.

– Завжди треба дивитись серцем. І тоді ти надовго залишишся із зірками.

Кіра сама не розуміла, чому ці слова так зворушили її.

Вони проговорили до глибокої ночі. Кіра відчувала, що він хотів би залишитися, але не наважується попросити. А сама вона не запропонувала – боялася зруйнувати те тендітне почуття, яке виникло між ними.

Наступного ранку подзвонила Ляля, Кіра розповіла, що до Києва завітав Жан-П'єр, фотограф з Карининого весілля. Ляля була на весіллі, а отже бачила його. 

– Цікаво, мені здається, чи між вами справді щось вже є?

Кіра знизала плечима:

– Не зовсім. Ми разом провели один день. Я возила його до Пирогова та старим містом. Вчора ввечері він сам до мене заїхав. Але ти не думай, нічого не було. Я ж не зовсім ще з глузду з’їхала!

Кіра і сама відчувала, що протистояти спокусі стає все важче. Залишися Жан-П'єр учора трохи довше, вона б не змогла чинити опір. Але поки що їй вдавалося тримати себе в руках.

– А я б з’їхала з глузду, – зітхнула Ляля. – Ти що, Кіра?! Він же чарівний, а ти ні перед ким і ні в чому не маєш звітувати!

– Помиляєшся. Я звітую перед собою і перед Богданчиком. Жан-П’єр ще дитина, на п'ятнадцять років молодша за мене.

– А на вигляд і не скажеш. Ти сама як дівчинка, а він насправді старший, ніж виглядає. Та якби він кидав на мене такі погляди, як на тебе тоді на весіллі, я б його живим не відпустила!

Кіра засміялася. Яка спостережлива в неї подруга! Вона готова була погодитися з Лялею, і все ж таки роман з Жан-П'єром сприймала як невиправдані пустощі.

– Пропоную його викрасти і прикувати до ліжка, поки він не повернувся до свого Парижа, – беззлобно порадила Ляля.

Кіра знову розсміялася.

– Ти Германа саме так утримала? – пожартувала вона.

– Це не було потрібно. Ось він мене і справді захомутав! Ну, ні, перебільшую, – зізналася Ляля. – Ми дуже швидко відчули потяг один до одного. А ви двоє... Від ваших поглядів трохи пожежа не сталася. Я навіть поперхнулася шампанським. Думала, зараз він на тебе накинеться і розпластає просто на весільному столі. Сьогодні зустрічаєтесь?

– Не виключено, – відповіла Кіра, опустивши очі. – І взагалі, давай більше не будемо про це, розпусниця нещасна!

– Але чому? Живемо один раз. Якби я мала таку можливість, я б не пропустила ніч із цим живчиком.

"Говори, говори! – подумала Кіра. – чи ми не знаємо, що ти свого Германа ні на кого не проміняєш».

Після обіду вона повезла Богданчика до річки, і там вони просиділи в затінку майже до вечора. Богданчик спав, а Кіра читала роман про кохання. Повертаючись до себе, вона, як і напередодні, виявила на сходах Жан-П'єра. Він влаштувався як вдома, і з апетитом гриз яблуко, водночас гортаючи журнал. На доріжці перед будинком стояв мікроавтобус.