Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Співати я не вмію, – заперечив він і зробив жест, ніби сам себе душить.
Жан-П’єр погнав машину у Пирогове.
День був прозорий, від українського ресторанчика у Пирогові Жан-П'єр був просто у захваті. Француз безперервно фотографував все, що бачив. Перемішуючи англійські та французькі слова, він почав розповідати, що фотографує з дитинства. Батьки померли рано, і його виховувала сестра, до якої він відчував велику ніжність. У двадцять один рік одружився, має десятирічного сина, але вони майже не бачаться. Хлопчик живе з матір'ю, а Жан-П'єру не хочеться зустрічатися з нею знову.
– Сумно, – прокоментувала Кіра.
Він показав їй знімок чарівної дитини, у якій безпомилково можна було вгадати юного француза.
– А де вони живуть?
– У Бордо. Не люблю Бордо. Вино гарне, а містечко паскудне.
Кіра розповіла Жан-П’єру про Віктора Івановича і про усю ту жахливу трагедію, що спіткала її родину…
– Бідна, бідна, Кіра…– на очах у Жан-П’єра з’явилися сльози, – Qui ratte… Що я можу зробити для тебе? Як тобі допомогти?
– Та ти мені й так допомагаєш, просто тим, що ти зараз тут...– Кіра швидко змахнула сльозу.
– Знаєш, Кіра, рік тому, я теж втратив близьку людину. Я одружився на жінці, з якою хотів народити дітей, прожити все життя і разом зістаритися… але в неї виявили рак. Рак мозку.
Вона згоріла за кілька місяців. Згоріла як свічка. Згоріла у мене на очах. Розумієш, Кіра? Я думав, що моє життя закінчилося, але мої друзі зробили так, що я отримав контракт в штатах і повністю занурився у роботу. Це мене, мабуть, і врятувало від божевілля.
Жан-П’єр осунувся і постарів на очах, розповідаючи свою історію. Зараз йому можна було дати на вигляд не менше п’ятдесяти…
Вони прогулялися мальовничим Пироговим, а потім Кіра запропонувала з'їздити в стару частину Києва і дуже зраділа, коли Жан-П’єр погодилася. Та, власне, чому б він мав не погодитись? Вони виїхали на набережну Дніпра й помчали вздовж оксамитово-зелених круч, на яких поблискували золоті вкраплення церковних куполів.
Вони виглядали дружною, щасливою сім’єю – гарна молода пара із немовлям у візочку. Кіра з Жан-П’єром блукали старими вулочками, аж поки сонце не почало хилитися за дахи будинків, і тоді вони почали шукати місце для вечері. Кіра згадала ресторанчик на Подолі – маленьке бістро, де майже весь персонал вмів розмовляли французькою і вони зайшли туди. Жан-П'єр дуже пожвавішав і заглибився в довгу бесіду з офіціантом, тому додому вони рушили вже після дев’ятої, обидва – неймовірно задоволені вдало проведеним днем.
– Кіра, а завтра ти чим зайнята? – Запитав Жан-П’єр, коли вона висаджувала його біля готелю.
– Нічим, – задоволено зітхнула вона. – А ти?
– Їду на фотосесію до Дніпра. Це далеко?
– Так. Майже пя’тсот километрів… А ти потім повернешся до Києва?
Вона хотіла запросити його в свій будинок у клубному містечку на Козинці, куди днями збиралася переїхати, щоб провести решту літа на природі. Показати, як вони там з Богданчиком облаштувалися.
– Не знаю. Якщо повернуся в Київ, то подзвоню... – Він подивився їй у вічі, і Кіра зніяковіла. – Будь розумницею.
«Як дивно, – подумала Кіра, – з ним я зовсім не почуваюся старшою. Та ні, це якось безглуздо. Мені просто було цікаво повозити його по околицях, поводити по старому Києву, вдаючи з себе туристку, але в романтичному плані я про нього зовсім не думаю. Та й скоріш за все він і не повернеться».
Жан-П'єр, поцілував її в обидві щоки, вистрибнув з машини, вона помахала рукою пересіла на водійське місце й рушила з місця. Поглянувши в дзеркало заднього виду, Кіра помітила, що він стоїть на ганку готелюй й дивиться їй услід. Він знов виглядав таким юним…
Цілий вечір її переслідували думки про нього. Вона згадувала, що він говорив, з яким виразом дивився на неї, як навчав її французьким словам, які тепер крутилися в неї в голові.
Наступного дня Кіра була як у тумані, немов перебрала вчора, і сьогодні мучалася похміллям. Спілкування з Жан-П'єром подіяло на неї як приворотне зілля, і пояснити це було неможливо. Він випромінював флюїди, рівносильні чаклунству. Нарешті, Кіра почала розуміти, чому її, зрілу жінку, так тягне до молодих чоловіків… Але з нею цього більше не станеться!
Вона цілий день збирала речі для переїзду, гляділа Богданчика, і весь день почувала себе розбитою, ніби її тілу раптом стало тісно в його звичній оболонці. Це було безумством, але їй справді його не вистачало. Вона твердо вирішила не піддаватися слабкості й не стала дзвонити йому. Спати лягла раніше, а другого дня до неї заїхала Ляля зі свої чоловіком, Германом, і допомогли Кірі завантажити речі в машину. Вони поїхали з разом із нею і Богданчиком до Козинки.
На природі Кіру попустило й у середу їй стало значно краще.
У четвер, о восьмій вечора, Кіра з Богданчиком поверталася додому з супермаркету, як раптом задзвонив її мобільний телефон. Вона припустила, що це Ляля, бо на останнім часом їй взагалі ніхто не дзвонив, навіть з роботи. Повернувши до будинку, вона відповіла на дзвінок – і в ту ж мить побачила у себе на ґанку Жан-П'єра з мобільним у руці.
– Ти де? – По-французьки запитав він.
Кіра відчула незручність через те, що так сильно зраділа його голосу.
– Вже тут, – відповіла вона і вийшла з машини.
Вона піднялася на ґанок і хотіла було по-материнськи поцілувати його в щоку, але Жан-П'єр стрімко привернув її до себе та опік поцілунком. Не встигнувши схаменутися, Кіра відповіла йому з такою ж пристрастю. Її ніби підхопила і понесла за собою хвиля чуттєвості. Вона не розуміла, що робить, з ким та навіщо. Їй хотілося одного: щоб це ніколи не кінчалося.
– Я дуже скучив, – нехитро сказав він і знову став схожим на хлопчика, хоча поводився зовсім по-чоловічому. – Вчора їздив до Одеси, але мені не сподобалося. Схоже на Бордо – дуже красиво, але надто тихо.
– Згодна, – відповіла вона і відчинила двері. Серце її було готове вистрибнути з грудей.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна», після закриття браузера.