Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

Глава 16

Саркофаг

87-річний, але незмінно енергійний міністр середнього машинобудування Юхим Славський прибув у Чорнобиль 21 травня, майже через місяць після вибуху. Славського вважали некоронованим королем радянської ядерної програми. Називають кілька причин несвоєчасного приїзду міністра, проте його вини в цьому немає. Аварія сталася на станції, за яку міністерство Славського не відповідало. Хоча кожен знав, що зруйнований реактор був плодом зусиль Юхима Павловича і наукових інститутів — своєрідної імперії, де працювали десятки тисяч цивільного і військового персоналу, — руку до заснування і фінансування яких він доклав. Реактори на ЧАЕС — типу РБМК — сконструювало, апробувало та запустило саме міністерство Юхима Славського. Уже після аварії багато хто в партії та уряді намагався дистанціюватися від колись надвпливового міністра, однак, зрештою, іншого вибору, аніж звернутися до нього, ці люди не мали. Тепер досвіду Славського у вирішенні надзвичайних ситуацій техногенного характеру в поєднанні з колосальним кадровими і технічними ресурсами його міністерства потребували, як ніколи.

Політбюро 15 травня доручило Міністерству середнього машинобудування Славського реалізувати «поховання» зруйнованого реактора, що вимагав герметичної ізоляції задля припинення подальшого поширення радіації. Саме Славський мав вирішити, як це зробити. Він почав діяти негайно: через п’ять днів Славський ініціював створення у своєму міністерстві спеціального будівельного управління, яке мало займатися цією проблемою. Інженери та архітектори пропонували кілька можливих варіантів її розв’язання: один із працівників виступив за поховання реактора під насипом з піску, бетону і металевих куль; висловлювались також за спорудження над реактором арки або конструкції-парасольки. Урешті-решт, було вирішено будувати бетонну конструкцію, складовими якої стануть фундамент, стіни та інші елементи будівлі реактора, що збереглися після вибуху. Ключовим був фактор часу — Політбюро хотіло, щоб реактор загерметизували протягом чотирьох місяців, і будівництво ізолюючої конструкції, компонентом якої стали б уцілілі частини 4-го енергоблока, було найшвидшим способом вирішити дану проблему. Офіційно нова споруда над реактором отримала назву «Укриття». Неофіційно її прозвали «Саркофагом». Юхим Славський виступив головним архітектором, священником і трунарем бетонного мавзолею.

Пошук оперативних, економічно ефективних і практично завжди тимчасових варіантів розв’язання комплексних проблем, втілюваних в життя за допомогою зазвичай обмежених технічих, але традиційно безмежних людських ресурсів, — це те, що загалом відображало суть всієї кар’єри Славського і радянської ядерної промисловості від моменту її створення. Кращої, ніж Юхим Славський, кандидатури, щоб побудувати саркофаг, який би поховав не лише зруйнований реактор, а й цілу епоху в розвитку ядерної програми СРСР, не було. Першого досвіду розв’язання проблем ліквідації техногенних аварій Славський набув 1957 року на хімкобінаті «Маяк» у закритому місті Озерську. Тоді Юхим Павлович, призначений усього за два місяці до аварії, лише починав кар’єру міністра. Саме на очах Славського зароджувався радянський метод протидії радіоактивному забрудненню, що полягав у покритті забруднених ділянок товстим шаром бетону. Це рішення залишатиметься стандартним і через 30 років — уже під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

На початку червня 1986 року Політбюро затвердило плани будівництва саркофага, спроектованого групою архітекторів та інженерів у Ленінграді на чолі з Володимиром Курносовим. Славський мобілізував усі кадрові ресурси в його розпорядженні — наукові та військові. Операція під командуванням Юхима Славського мала військовий характер. Міністр завжди прагнув перебувати в авангарді зусиль. Урегульовуючи численні питання ядерних інцидентів і водночас не розгубивши своєї унікальної здатності до праці, літній міністр і слухати нічого не хотів про негативний вплив некритичних доз радіації. У перший день свого перебування на ЧАЕС, 21 травня, Славський спочатку облетів зруйнований реактор гелікоптером, а потім наблизився до руїн будівлі четвертого реактора пішки. Підійшовши разом із двома своїми помічникам до будівлі 3-го реактора, він сказав: «Пізніше ми пропустимо кілька чарок, і все мине. Але нам потрібно уважно оглянути все і зрозуміти, що тут відбувається». Як згадували підлеглі Славського, рівні радіації там «перевищували будь-які норми», а коли вони підійшли до зруйнованого реактора, Славський наказав їм залишатися позаду: «Я — старик, якому вже нічого боятися, а ось ви ще дуже молоді».

Команда Славського розділила будівельний майданчик на 12 зон — кожною управляло одне з чисельних будівельних підприємств його грандіозної імперії. Навколо пошкодженого енергоблока виростали цілі міста — з новими дорогами і залізничними лініями. Окрім того, неподалік побудували заводи з виробництва бетону. Насамперед, як і в Озерську 1957-го, робітники залили особливо забруднені ділянки навколо реактора бетоном, таким чином перетворивши їх на відносно безпечні будівельні майданчики. Хоча навіть незважаючи на це, вантажівки, що доставляли бетон до реактора, мали вивантажуватися за бетонними стінами, де рівень радіації досягав 50 рентгенів за годину. Машинобудівним заводам в Україні та інших республіках Радянського Союзу було розіслано замовлення на нове обладнання та елементи структури саркофага, спроектовані інженерами Славського. Українська влада допомагала урядовій комісії вирішувати питання робочої сили, матеріалів та обладнання — для закладення фундаменту саркофага доставили обладнання з Італії, а потужні насоси із Західної Німеччини використовували для подання бетону з метою зведення стін, які будуть ізолювати реактор.

Першими спеціалістами, направленими Славським у бій після проведеної ним особисто розвідки, стали військові. За словами генерала Юрія Савінова, члена передової групи, його ціль полягала в застосуванні військових підрозділів з метою ліквідації нового невидимого ворога — радіації. Військові виконували подвійне завдання: деконтамінації та будівництва. На початку червня загалом 20 000 офіцерів і рядових — здебільшого резервістів — було розбито на будівельні батальйони. Від багатьох із них приховали той факт, що їх відправляють у Чорнобиль; зі свого боку, людям, які все розуміли, зазвичай пропонували оклади, які п’ятикратно перевищували їхні звичайні. І хоча обіцянки виявилися невиконаними, новобранці трудилися дисципліновано і самовіддано. Незадоволення, зафіксоване КДБ, стосувалося виключно надмірного впливу радіації: 2 червня 200 резервістів відмовилися приймати їжу після того як свої підрозділи, отримавши максимальну дозу в 25 рентгенів, залишили командир батальйону і командири двох рот. Зі свого боку, 170 солдатам, які отримали аналогічну дозу опромінення, залишати позиції не дозволяли.

Питання надмірного впливу радіації було проблемою аж до завершення будівництва саркофага. Людям, які працювали поблизу реактора, насамперед доводилося справлятися з рівнями радіації, що коливалися в діапазоні від 5 до 370 рентгенів за годину. Проте Славський