Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

Розділ вісімнадцятий

Перші дні Ґольдмунд мешкав у самому монастирі, в одній з келій для гостей. Потім на його прохання йому влаштували житло напроти кузні в одній з господарських будівель, що оточували великий, як ринкова площа, двір.

Зустріч з минулим так сильно захопила його, що він часом сам дивувався цьому. Ніхто його тут не знав, крім настоятеля, ніхто не знав, хто він такий; люди тут, як і брати, так і міряни, жили за твердим розпорядком і були зайняті, всі дали йому спокій. Але його знали дерева у дворі, його знали портали і вікна, млин з водяним колесом, кам’яні плити переходів, зів’ялі кущі троянд у галереї, гнізда лелек на зерносховищі й трапезній. З кожного куточка до нього долинав солодкий і зворушливий запах його минулого, його перших юнацьких років, з любов’ю він знову дивився на все це, знову слухав усі звуки, вечірні й недільні дзвони, шум темного струмка біля млина в його вузьких замшілих мурах, шорхання сандалів об кам’яні плити, вечірній дзенькіт в’язки ключів, коли сторож ішов замикати ворота. Поруч з кам’яними стічними ринвами, в які спадала дощова вода з даху трапезної для мирян, усе ще буяли ті самі невисокі трави, герань і подорожник, а стара яблуня в саду біля кузні так само тримала своє розлоге звивисте гілля. Але сильніше, ніж все інше, хвилював його кожного разу звук маленького шкільного дзвоника, коли на перерву сходами галасливо збігали гратися у дворі всі учні монастирської школи. Якими ж юними, безтурботними і чарівними були ці хлоп’ячі обличчя – невже й він справді був колись таким юним, таким незграбним, таким по-дитячому чарівним?

Крім цього добре знайомого монастиря, він віднайшов і майже незнаний; уже в перші дні це кинулося йому у вічі, ставало дедалі важливішим і зовсім повільно поєднувалося з добре знайомим. Бо й тут не додалося нічого нового, все залишалося таким, як під час його учнівства і сотні років до того, але він дивився на це не очима учня. Він бачив і відчував пропорції цих споруд, склепіння церкви, старовинний живопис, кам’яні та дерев’яні скульптури на вівтарях, у порталах, і хоча не було нічого, що не стояло б на своєму місці вже тоді, він тільки зараз побачив красу цих речей і дух, який створив їх. Він дивився на старовинну кам’яну Богоматір у верхній каплиці, хлопчиком він теж любив її і змальовував, але тільки зараз він побачив її по-справжньому, побачив, що вона – диво, яке він ніколи не зможе перевершити найкращими і найвдалішими своїми роботами. І таких чудових речей було безліч, і кожна стояла не сама по собі, випадково, а була породженням того самого духу, стояла поміж прадавніх мурів, колон і арок, як у своїй рідній домівці. Все, що було тут збудовано, викарбувано, намальовано, пережито, продумано і викладено за кілька століть, було одного роду, одного духу і пасувало одне до одного, як гілки на дереві.

І серед цього світу, цієї тихої потужної гармонії Ґольдмунд почувався зовсім нікчемним, особливо коли бачив, як керує і панує у цьому величезному, проте спокійно-доброзичливому впорядкованому світі настоятель Йоан, його друг Нарцис. Нехай якою великою була різниця між особистостями вченого тонкогубого абата Йоана і простодушного скромного настоятеля Даніеля, але кожен з них служив одній і тій самій спільноті, тій самій ідеї, тому самому порядку, зберігаючи таким чином власну гідність, приносячи їй у жертву свою особистість. Це робило їх схожими такою ж мірою, як і монастирське вбрання.

Посеред цього свого монастиря Нарцис неймовірно виріс у Ґольдмундових очах, хоч він і ставився до нього інакше, ніж просто люб’язний товариш і господар. Через деякий час він ледь наважувався називати його Нарцисом і на «ти».

– Послухай, настоятелю Йоане, – сказав він йому якось, – поступово мені все-таки доведеться звикнути до твого нового імені. Мушу тобі сказати, що мені у вас дуже подобається. У мене майже з’явилося бажання висповідатися тобі і після єпитимії просити прийняти мене братом-мирянином. Та бачиш, тоді нашій дружбі настав би кінець; адже ти – настоятель, а я – брат-мирянин. Але й жити біля тебе просто так, дивлячись на твою працю, а самому бути ніким і не робити нічого, так я далі не витримаю. Мені теж дуже хочеться працювати і показати тобі, ким я став і на що здатний,