Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— Можливо, — ваша правда. Але таких моментів зовсім мало. А як я страждаю, коли чудовий задум, замість вилитись у.щось грандіозне, стає звичайним дешевим читвом. До прикладу, позаминулої ночі я аж дві години був сам не свій від радості! Я лежав, не стуляючи очей, і бачив видіння. А тоді настав ранок!

— І що ж ви бачили?

— Щось чудове. Я думав про Бальзака і його «Людську комедію», про Золя Та його «Ругон-Маккарів». І тут мені сяйнуло: я напишу історію своєї вулиці, кожному будинку присвячу цілий том. Моя уява вже малювала цю вулицю, я бачив усі будинки як на долоні, читаючи, наче написану чорним по білому, фізіологічну та психологічну історію кожного її мешканця. Переді мною, мов наяву, простяглася знайома вулиця, якою я ходив сотні разів. Там стоїть із двадцять будинків, помпезних і скромних, ростуть кущі лілового бузку. Водночас вона була символом, via dolorosa[62]плеканих та нездійснених надій,', років нудного існування без скорботи і радощів, без трагедій і зачаєних страждань. На дверях одного з тих будинків я бачив червону пляму крові, а за вікном іншого крізь фіранки проглядали дві бляклі тіні, що звисали із зашморгів — тіні чоловіка та жінки, що погойдувалися в освіченій гасовою лампою вітальні. Ось такими були мої фантазії. Та щойно перо торкнулося Паперу, як вони, потьмянівши, зникли.

— Так, — сказав Дайсон, — ваш задум просто вражає. Я заздрю вашим стражданням, з якими ви втілюєте свої фантазії у реальність, та ще більше заздрю тому, як одного дня ви побачите на полицях вашої книжкової шафи двадцять чудових томів — завершених і довершених книжок у твердій оправі з золотистим тисненням. Це єдино правильна обкладинка для такої епохальної праці. Коли я зазираю у вітрину якоїсь книжкової крамниці й бачу чудово оздоблені сап'янові палітурки з красивим тисненням у червоних та зелених кольорах, я кажу собі, що це не книжки, а просто гарненькі дрібнички. Книжка в такій палітурці — зауважте, справжня книжка — виглядає як готична статуя, вдягнена в ліонські шати.

— Менше з тим, — сказав Рассел, — який сенс обговорювати палітурку, коли я ще навіть не взявся за книжку?

Розмова, як завжди, затягнулася до одинадцятої години, і Дайсон врешті-решт побажав своєму другові на добраніч. Він добре знав сходи, тож сам пішов у напрямку дверей. Яким же було його здивування, коли проходячи повз квартиру на другому поверсі, він побачив, як її двері ледь прочинилися і рука, що висунулась зі шпарини, поманила його до себе.

Дайсон був не з тих, хто вагається у таких випадках, і тієї ж миті він втрапив у пригоду. До того ж Дайсони, ж він часто казав собі, ніколи не відмовляють жінкам. Якомога тихіше, дбаючи про честь дами, він уже збирався було зайти до кімнати, ж раптом почув, ж чийсь голос пошепки, але водночас рішуче мовив до нього:

— Спустіться вниз, відчиніть двері, а тоді грюкніть ними і підніміться назад до мене. І заради Бога, ступайте тихо.

Дайсон скорився цьому наказу, однак не без вагань, бо боявся по дорозі назад натрапити на хазяйку чи служницю. Хоч він ступав м'яко, ж кіт, кожен його крок відлунював гучним скрипом, і він вельми тішився, що йому таки вдалося пройти непоміченим. Коли він піднявся назад сходами, перед ним навстіж відчинилися двері, і він, незграбно кланяючись, опинився в гостьовій кімнаті леді.

— Прошу сідати, сер. Сподіваюся, тут вам буде зручно — це було улюблене крісло покійного чоловіка моєї хазяйки. Я б запропонувала вам закурити, але запах тютюну може видати вашу присутність. Розумію, що мої дії можуть здатися вам гідними осуду, та, побачивши вас сьогодні ввечері, я зрозуміла, що ви не відмовитеся допомогти такій нещасній жінці, як я.

Містер Дайсон збентежено дивився на молоду леді, що стояла перед ним. Її одяг свідчив про глибоку жалобу. Але її привабливе усміхнене личко й чарівні карі очі страшенно дисонували з траурним вбранням та жалобною вуаллю, що нагадувала про тлінність буття.

— Мадам, — галантно мовив Дайсон, — ваша інтуїція вас не підвела. Вам нема чого перейматися світськими умовностями, шляхетним джентльменам немає до того жодного діла. Матиму за честь прислужитися вам.

— Ви дуже добрий до мене, сер, я знала, що саме так і буде. На жаль, у мене за плечима чималий досвід, і мені не властиво помилятись. І все ж люди надто часто виявляються підлими й осудливими, тому я так боялася відважитись на цей крок, що міг стати згубним для мене.

— Вам нема чого мене боятися, — мовив Дайсон. — Мене виховували в дусі шляхетності, і я завжди намагаюся гідно продовжувати благородні традиції свого роду. Тож ви можете мені довіритися, поклавшись на моє вміння берегти таємниці, а якщо це буде в межах моїх можливостей — то й розраховувати на мою допомогу.

— Сер, не хочу гаяти вашого дорогоцінного часу пустопорожніми розмовами, але ви повинні знати, що я втікачка і наразі переховуюся. Моя доля у ваших руках. Достатньо вам описати мої прикмети, як я опинюся в руках свого невблаганного ворога.

На якусь коротку мить Дайсон замислився, як це можливо, але повторив свою обітницю мовчати, вкотре пообіцявши бути втіленням духу спільництва.

— Гаразд, — сказала леді, — мені до вподоби східний запал та образність, притаманні вашій манері висловлюватися. Та спершу я повинна зізнатись вам у тому, що насправді я ніяка не вдова. Вдягнутися в жалобу мене змусили обставини. Простішими словами, я вважала доцільним таке маскування. Здається, в цьому домі живе ваш друг, містер Рассел? Він, схоже, сором'язливий та любить усамітнення.

— Даруйте, мадам, але він не сором'язливий, він усього лише прозаїк-реаліст, — заперечив Дайсон. — Жоден картезіанський чернець, щоб ви розуміли, не в змозі перебувати у тій чернечій самітності, в яку любить поринати письменник-реаліст. Так він вивчає людську природу.

— Що ж, — мовила леді, — все це страшенно цікаво, та не має стосунку до нашої справи. Я повинна розказати вам свою історію. Із цими словами молода леді розпочала свою

Оповідку про білий порошок

Моє прізвище — Лестер. Мій батько, генерал-майор Він Лестер — видатний офіцер-артилерист, який п'ять років тому помер від важкої печінкової недостатності, що розвинулась унаслідок