Читати книгу - "Карпатське танго"

На дні старої скрині знаходжу невеликий згорток. Дбайливо натерта олією бабусина дримба навіть не поіржавіла. Сідаю на невеликій галявині, затискаю дримбу губами й боязко рухаю струну пальцем. Дивний магічний звук спочатку несміливо бринить, а потім дедалі впевненіше розходиться навколо. Я заплющую очі й пропускаю вібрацію через себе. Відтак зливаюся із смереками, чистим повітрям і стаю частинкою цього вічного світу краси, його мікрокосмом. Плавно торкаю раз у раз струну – саму-самісіньку, та таку сильну. Один її кінець – народження, другий – смерть. Посередині дорога мого життя, і від неї йде відгомін моїх справ, моїх слів – мій зв’язок зі світом. Дримба – мій родинний оберіг у звуковому всесвіті.

Якби з’єднати всі слова, які сказали всі люди на планеті за один день, вийшло б гігантське плетиво. Десь колюче, мов мільярд шипів молоха, десь гарне та яскраве. Воно є відображенням тисяч новонароджених паралельних світів, реальних чи фантастичних. Моя струна веде мене між ними, відсуваючи багатоголосу фальш… Голова стає чистою й вільною, у ній лунає лише заспокійливий гомін навколишніх лісів. Я набрався сили від дримби й гір.

Вечоріє – час повертатися до хатинки. Ступаю кілька кроків і… Ні, здалося. Я йду далі, та знову чую людський стогін чи плач. Неподалік, на схилі, помічаю дівчину. У неї заплакане обличчя і, схоже, щось із ногою. Вона молода й гарна.

– Чарівні гуцулки вечорами вдома сидять, знаєш те? – спускаюся до чорнявої красуні, що тримається за ногу.

– Знаю… Добре, що гуцули ще не всі сплять. – Хоча на обличчі написаний переляк, та намагається всміхнутися. У неї приємний глибокий голос.

Оглядаю глибоку рану. Дівчина напоролася на гострий сук у чагарнику. Підхоплюю її на руки й помалу несу в хатинку.

– Гм… Як тебе сюди занесло? – запитую дорогою.

– Привезли нас сюди на екскурсію. Не люблю натовпу… відійшла. Дивлюся, а якась старенька мене рукою до себе кличе. Я ближче до неї, а вона наче й розчинилася. Видно, десь тут живе…

– Нема тут більше нікого, я сам тутечки, – заперечую й перемикаю увагу на рану.

– То як ти тут сам? – дивується вона. – Це ж важко: без людей, без цивілізації.

Хоча розумію, що я десь удвічі старший від нової знайомої, та, на мій подив, її «ти» мене чомусь зовсім не вражає й не ображає, а, навпаки, тішить.

– Інколи добре без них. А часом і треба. Ти ж он теж хотіла самоти, – відказую.

– Та тепер уже не хочу, – відповідає тихо й серйозно.

Розпалюю піч і грію воду. Обережно промиваю рану. У дівчини тремтять стиснуті губи, та вона стримується.

– Побудь трохи сама, мені треба дещо знайти.

Дівчина проводжає мене настороженим поглядом великих сірих очей. У вечірніх сутінках знаходжу на галявині дрібно посічені листочки деревію. Тепер рана швидше загоюватиметься. Красуня уважно спостерігає за моїми вправними рухами.

– Ти знахар-травник? Чи мольфар? Я чула, як ти грав на дримбі… – несміливо цікавиться.

Я щиро всміхаюся дівчині.

– Ну, як ти мене таким побачила, то нехай. Що, готуватимемо якесь їдження?

Моя гостя теж нарешті всміхається.

– Їдження… Гарне незвичне слово. Ти, напевно, давно тут?

– Якщо душею – то все життя. А тіло… Тіло носило всюди. – Підкладаю у піч дрова. – Та годі про це. Вівсянку будеш?

– Мене Юля звати… і я буду вівсянку. А тебе як?

– О-о-о… Вибач, що не спитав, – усміхаюся дівчині. – Та для тебе спершу вівсянка важливіша, щоб ти одужувала. Я Андрій.

– Ні.

– Що «ні»? – не можу зрозуміти.

– Важлива не кава, а те, з ким ти хочеш її випити. Для мене важливіші люди поруч. У тебе гарне ім’я – «чоловік». – У її голосі з’являється довіра. – Мій старший брат – теж Андрій.

У відблисках граційного полум’я свічки вона вже схожа на молоду чаклунку первісних часів. Густе шовковисте волосся й вогники-відблиски в очах додають їй таємничості.

– Ну… Мені теж приємне твоє несподіване товариство, правда. – Кидаю погляд на дівчину. – Шкода, що вечерю за усталеним шаблоном треба віддати ворогові. Думатимемо, що ото тільки наш обід. – Подаю Юлі мисочку із запареною кашею.

Дівчина сміється.

– Згода…

Віддаю Юлі свій лежак і накриваю її стареньким ліжником. Сам умощуюся на долівці під батьковим кожухом.

– Я завдала тобі клопоту, Андрію? – запитує дівчина.

– У житті немає випадкових людей. Навіть як їх приводить випадок. Тож мої клопоти десь, колись та якось буде винагороджено. Знаєш отой закон: «Нічого не виникає нізвідки й не зникає в нікуди»? То фізика життя.

– Знаю, добре знаю, – чомусь зітхає Юля й замовкає.

Вогонь у печі гіпнотично жевріє й тихо потріскує. У голові швидко починають мерехтіти смереки, конвалії, возик, дримба, далекий образ Ба – я засинаю… Ніч видається короткою. Прокидаюся від того, що відчайдушно намагаюся стати меншим і сховати холодні ноги під закороткий кожух. Не виходить. Крізь шпарини пробивається ранок нового дня. Таки не зігріюся. Кидаю погляд на Юлю: вона смішно спить, згорнувшись калачиком і виставивши з-під ліжника лише ніс. Тихо виходжу з хатинки й рушаю на заготівлю кілків для своєї огорожі. Робота зігріває тіло й полегшує голову. Згадую про свою гостю, аж коли сонце стає зовсім високо. Спускаюся до потічка. Трохи терпіння – і велика форель моя. Двері хатинки відчинені навстіж, усередині нікого. Ну що ж… Нема чого молодій і вродливій робити зі мною в цій глушині.

Зате тепер ліжник буде мій, нехай. «Ну й добре», – зітхаю й проганяю звичними словами легенький смуток від себе. Чищу форель і наспівую «Червону руту».

– А ти ще й гарно співаєш.

Піднімаю голову: Юля стоїть, обпершись на палицю-рогач. На голові розкішний вінок із різнотрав’я.

– О, Юля… Доброго дня! А ти винахідлива. Костур де взяла?

– Тут вони безплатно на кожному кроці, – жартує дівчина. – Зате знахар на всю околицю лише один, і той утік.

– Мусив сходити до місцевого ресторану, щоб нагодувати таку витончену панянку обідом. – Знизую плечима. – Королеві Карпат дієти ж протипоказані, що скажеш?

Дівчина дарує сяйливу усмішку. Мені легко з нею. Може, я навіть