Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ініціація 📚 - Українською

Читати книгу - "Ініціація"

738
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ініціація" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 106
Перейти на сторінку:
наглядав. Щит он намалював. Нащо віддаєш?

— Як «нащо»? Ми ж із Валєрчиком як домовилися. Що я ваш двір рік охоронятиму. Поки він з армії не повернеться. А тут — ти. Ні, Богу хвала, що тебе випустили, але мені тепер ніби й нема за що гроші брати.

— Хоч частину собі залиши.

— Вони тобі зайві? Бери! — сказав Іван. — Воно ж як: сьогодні я тобі допоміг, завтра — ти мені.

Перегуда кивнув-погодився. Сховав гривні в кишеню, налив по чарці.

— Дякую, Іване, — чарку підняв. — Слово даю: не забуду, що ти теє… людина.

— То таке! — Іван випив, на Павла скоса глянув. — Бабцю шкода. Згинула десь.

— Жива.

— Звідки знаєш? У поліції сказали? Шукають її?

— Ніхто її не шукає, крім мене, а я теє… шкірою відчуваю: десь вона є. — Перегуда знову налив, чарку підняв. — За що вип’ємо?

— Як «за що»? Щоб за своє думав, своє робив! І бачив, що є головним! От ти повернувся і одразу за прибирання взявся. А хіба то головне?

— А що головне?

— Документи. Чи ти їх за собою тягав? Паспорт, папери на дім, землю. Певно, все в хаті зберігалося, згоріло, відновлювати треба, а то морока.

— Упораюся, — відповів звично, та подумки погодився: ще й яка морока! Майже щодня доводиться в райцентр мотатися.

Аби не палити соляру задурно, Перегуда так постановив: коли назбирається мішків зі сміттям на повну «Ниву», завантажувати автівку під зав’язку, везти сміття на звалище, яке якраз на півдорозі до райцентру, а вже після того на звільненій від мішків автівці — в райцентр, по установах, де мали б бодай із співчуття до погорільця відновити його документи швидко і без тяганини. Та співчуття гальмувало перед дверима кабінетів державних установ, як перед залізною стіною, нудилося в коридорах, де такі самі, як і Перегуда, прохачі покірно вичікували своєї черги.

Не психував, наче біганина по кабінетах не варта його нервів. Сам не розумів, чому не психує: як відрізало! Після обіцянок вирішити питання «вже наступного вівторка, бо прийомний день один на тиждень — вівторок, а в інші дні — робота з документами» щоразу виходив у теплий день, знав, що скерує «Ниву» не коротким шляхом через центр. Ні. Зробить гак, щоби повільно проїхати повз дім нотаріусихи Тасі. Косуватиме у вікно, дивні думки заливатимуть душу, тільки одного не вимагатимуть — щоби зупинив автівку, пішов до Тасиної хати, стукнув у хвіртку.

Ох, та Тася! Ніяк не йшла з думок!

Після повернення Перегуди на хутір місяць минув: уже подвір’я чисте, прибране, уже в центрі кілками означене місце під фундамент нового дому, вже двійко найманих закарпатців разом із хазяїном рити його почали, а Перегуда і досі не перетнувся з Тасею. Спершу думав: дізнається, що Павла звільнили, примчить на хутір. А далі — як вийде, бо лиш одне точно знав: не дорікатиме, не сердитиметься. Може, покаже на середину обійстя, де невдовзі виросте новий дім, мовить: нове життя, нова хата, все для тебе, Тасю! Та час біг собі, а Тася так і не з’явилася на хуторі. Тільки раз Перегуда помітив біля двору жіночу фігуру. Захвилювався, кинув лопату, пішов до хвіртки. Тася?

Біля хвіртки стояла Галя Шовкоплясиха. Очі збурені, лице побите, та не прибите — гордовите, нахабне, наче не синці, а сині ордени на щоках. Хусткою вже не прикривала: нема чого соромитися жінці!

Став за метр від карасівської ґаздині. Глянув на неї.

— Б’є? — спитав.

Розсміялася.

— Перегудо! — вигукнула зверхньо. — Знаєш, хто твою хату підпалив? Я!

Йому — кров у скроні: загула, забила. Ухопити ту шльондру за грудки, шарпонути так, щоб аж не встояла. Крикнути: «Ах ти ж, паскудо! Та я тебе…»

На Галю глянув: крізь сині ордени — біль тече, синім лицем додолу стікає.

— Галю… — видушив. — Що? Геть погано?..

— Не дочекаєтеся! Хай вам погано стане! Вам!

— Кому це «нам»?

— Усім мужикам! Усім, хто квітку зросить і думає, що після того її в землю втоптати можна! — вигукнула, наче знала, що жив на світі французький льотчик Екзюпері, книжку про принца читала.

Що чоловік відповісти має? Можна було б про сучку, бо як вона не схоче, то висока мораль сімейного устрою не похитнеться, встоїть. Чи про вільну полігамну сучку, яка сама має нести відповідальність за свої інстинкти, і не факт, що під тим розуміються терпіння і покора. Втекти б могла. Чи в світі зафіксували нестачу кобелів?

— Прости… — сказав те, що рвалося на язик.

Здивувалася. Ордени зникли.

— Піду, — мовила тьмяно.

— Зачекай! — хвіртку розчахнув, пішов до жінки. За плечі взяв, заговорив-заспішив. — Галю, кажи! Що робити, аби тобі легше жилося? Я зроблю! Що? З Сашком поговорити?

Вирвалася, на Перегуду із викликом зиркнула. Пішла геть. За кілька метрів зупинилася, обернулася рвучко.

— Хату нову скоріше будуй! — вигукнула з відчаєм. — Я і її спалю!

Хата росла: обзавелася міцним фундаментом, почала тягнутися вгору стінами, а гірка голка останніх Галиних слів так і стирчала в Перегудиному серці, та викликала геть не тривогу і сумніви. Не мордувався ночами: мовляв, треба б зупинити дурні жінчині вибрики, бо вони закінчаться геть погано для Галі. І для Перегуди. Не планував із поліцією нагло наскочити на обійстя Шовкоплясів, скрутити обидвох, і хай сидять за ґратами, поки не признаються, хто з них Перегудине обійстя підпалив, бо то вони, хтось один із них, — точно! Констатував: не час. Поки хату не добудує, за інше і думати забуде. Спочатку — хата, бо одної ночі, виморений, та не спустошений, нарешті знайшов відповіді на головні питання, які змучили вкрай: чому Тася до нього не йде? І сам чому й досі не пішов до Тасі?

«Ну, піду зараз до неї. А далі що? — розмірковував. — Куди я її приведу? На згарище? Ні вже. Добудую хату, поставлю квіти на підвіконня, тоді і поїду до Тасі, — мріяв. — Заберу в новий дім, щоби теє… разом жити».

Мрія — не чіткий відбиток майбутньої реальності, може дозволити собі що завгодно: виправдати незрозумілу паузу, яка виникла в стосунках Павла з нотаріусихою, надати тій паузі суб’єктивної логіки, не намагаючись зрозуміти позиції Тасі, сяяти так потужно, що в тому сяйві реальні проблеми, загрози і небезпеки видаються пустопорожніми дрібницями, а втілення мрії

1 ... 71 72 73 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ініціація», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ініціація"