Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лютеція 📚 - Українською

Читати книгу - "Лютеція"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лютеція" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 82
Перейти на сторінку:
сюди не належали. Що ж — усім довелося змиритися, тому цей подвиг їй без проблем зарахували. А якби не зарахували, то був би клопіт: такий гість мусив би того ж вечора реабілітувати себе новим грабунком.

Більше того року я нічого не вкрав, і тюрма мене оминула.

2

Іван Вагилевич

Сон четвертий

«Сон вів мене, як і раніше, в сутінках на Ринок. Сіявся дрібний сніг, але зимно не було. Несподівано з-за рогу виїхав чорний катафалк. Він їхав повільно, мовби віз щось дуже крихке, і я зумів зазирнути до його віконця та побачити дві труни, обабіч яких світилися свічки. Катафалк завернув на Краківську і зник у темряві. Я підійшов до знайомої брами, цього разу вона не ховалася від мене, і спустився до шинку. Лютеція була саме на сцені й співала. Я заслухався, її спів леліяв мене на своїх хвилях, мені здавалося, що я пливу й вигойдуюся в просторі, наче б був невагомим. Кілька осіб мені кивнуло, я відповів. Очевидно, я вже тут свій. Я сів за вільний столик, мені принесли карафку з пуншем. Спів завершився, і Лютеція приєдналася до мене.

„Тепер я знаю, хто ти, — сказав я. — Ти живеш на Хорунщині, звати тебе Люція Хмелевська. Маєток твого батька в Ожидові. У тебе є наречений“.

Вона похмуро дивилася на мене. Потім озвалася дуже тихо.

„Забула тобі сказати, що це дуже небезпечно — перетинатися між сном і явою. Краще не треба мене шукати“.

„Але я вже тебе знайшов. І ти дивилася на мене. І читала мою записку. І прикладала пальця до вуст“.

Вона зі смутком похитала головою.

„Я цього не пригадую. Я могла випадково прикласти пальця до вуст“.

„Ти обманюєш. Ти все чудово пригадуєш. Ти просто з якоїсь причини не хочеш, щоб ми перетиналися увіч?“

„Наші здибанки наяві можуть погано закінчитися. Усі ми, Листарі, перебуваємо в небезпеці. Нас вистежують і вбивають. Але не у снах, а — ТАМ. У снах нам зробити нічого поганого ніхто не може. А в житті все інакше. ТАМ силу мають вони“.

„Хто — вони?“

„Ті, Що Стежать За Нами. Ті, Що По Той Бік Великої Битви. Вони полюють за звістками, нищать їх, де тільки можуть, а коли їм вдається приловити Листаря, то не вагаються. Тому так є, як є. І якщо ти хочеш спілкуватися зі мною, то краще задовольнятися снами“.

„Я закоханий у тебе“.

Вона пригорнулася до мене, я поцілував її. Проте вона була все ще сумна.

„Що з тобою?“

„Учора було убито двох наших“.

„То це їхні труни я бачив у катафалку?“

Вона кивнула.

„Убили Конфуція та ще одного“.

Я підвів голову й справді за баром уже не побачив китайця.

„Як їх убили?“

„Конфуція знайшли під старим муром, який на нього обвалився. А той другий начебто повісився у себе вдома. Хоча ніхто з нас у це не вірить. Вони це чинять різними способами. Одну юну художницю переконали, що в неї смертельна хвороба. На кожному кроці їй говорили про це й таки довели до самогубства. Вона викинулася з дзвіниці. Хоча хтозна... може, її скинули“.

„Тому ти боїшся?“

„Ми всі боїмося“.

„Я знаю, хто за вами полює“.

Тут я розповів їй, що знову побував у тім братстві снів. Але вона, не дослухавши, дала мені знак замовкнути, покликала старшого чоловіка й запросила сісти біля нас та приєднатися до розмови. Відтак я мусив почати від першого свого візиту в той клуб. Вони уважно слухали, і я бачив у їхніх очах тривогу.

„Знаєте, що я вам скажу, — промовив чоловік, — більше туди не ходіть. Вони рано чи пізно розкусять, що ви щось приховуєте. У них для цього є багато опрацьованих і надійних методів. Ви не отямитеся, як вас проти вашої волі допитають і знищать. Просто надалі, якщо вони вас відшукають, скажіть, що ви ходили до психіатра, і ваші сни нарешті зникли. Але обіцяйте їм, що коли сни відновляться, то прийдете до них. — Потім він поглянув на нас уважно і запитав: — Маю надію, що ви наяві не перетиналися? — Лютеція труснула головою, я теж. — Добре, — кивнув він. — У нас і так надто багато втрат“.

„А що з тим пуделком з шафи, для якої я приніс ключ?“

„Ми її передали Нетленним. Ми хотіли розшифрувати її самі, щоб усі звістки читати на місці. Але не вдалося“.

„А Нетленні не діляться з вами таємницею шифру?“

„Вони самі по собі, а ми самі по собі. Ми для них винятково Листарі. Вони вважають, що ця таємниця належить лише їм“.

Він підвівся і відійшов до бару.

„Ну, от, — сказала Лютеція, — ти сам чув“.

„Але це жорстоко й несправедливо. Я хочу любити тебе не тільки в снах“.

„Я теж“.

„Ми ж можемо бути обережними?“

„Можемо, — погодилася вона й припала до моїх вуст. Поцілунок був гарячий і палкий, я заплющив очі, як і вона, і думав лише, щоб не прокинутися. — Можемо, — відтак повторила вона, — але не будемо. Нас обов’язково вистежать. Хтось із того клубу“.

„Чому ти так думаєш?“

„Є певні знаки, що небезпека близько. Вони не надто очевидні. Хіба ти й сам не знаєш, що страх і тривогу можна викликати не конче появою потворного чудовиська, а звичайним одноманітним порипуванням кватирки? Отак і тут. Я відчуваю це порипування“.

Я запитав, чи ми могли б десь усамітнитися, вона сказала, що не проти, але з цього й так нічого не вийде.

„Чому?“ — здивувався я.

„А ти пригадай, чи ти коли-небудь, кохаючись із кимось у снах, зазнав розкоші“.

Так, це правда, завше просто-таки посередині любощів я прокидався. Це скидалося на закляття. Вона визнала, що і з нею було те саме.

„Розкажи мені, яким чином ти поринаєш у ці сни“, — запитав я.

„Мабуть, так само, як і ти. Засинаючи, пригадую, на чому обірвався попередній сон. Я завжди його записую. Не детально, але так, аби могла згадати. Хоча цього не досить... ще діє той пунш, який ми п’ємо в шинку. Він не дає забути сон. А в храмі — вино пам’яті... — Вона помовчала і додала: — Уже загинуло понад три десятка наших. І всі смерті були інсценізовані

1 ... 71 72 73 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лютеція», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лютеція"