Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Також він розлютив мене. У такий спосіб він зараз полегшив мені завдання. Тепер я точно налаштована викреслити його зі свого життя. Кого він мав на увазі, кажучи «люди навколо тебе», — можливо, Ґебріела? Але чому?

Ні. Я не робитиму цього. Саме це потрібно Жану-Феліксу — щоб я сама собі забивала баки і стала одержимою ним. А він стане між мною і Ґебріелом.

Я на це не поведуся. Більше не згадуватиму про це.

Я повернулася додому. Ґебріел був у ліжку, спав. Він мав вставати о п’ятій ранку на зйомку, але я розбудила його і ми зайнялися сексом. Я не могла відчути його достатньо близько чи глибоко в собі. Я хотіла злитися з ним. Хотіла залізти всередину нього і щезнути.

11 серпня

Я знову бачила того чоловіка. Цього разу він був трохи далі — сидів на лавці ближче до пустища. Але я впевнено можу сказати, що то був він: більшість людей у таку погоду ходить у шортах і футболках світлих кольорів, а він був одягнений у темну сорочку і штани, чорні протисонячні окуляри й кепку. І його голова була повернута до будинку, він дивився на нього.

Мені на думку спало дещо цікаве: можливо, він був не злодієм, а художником. Може, він був таким самим митцем, як і я, і думав про те, як намалювати вулицю або будинок. Але щойно я про це подумала, то зрозуміла, що це неправда. Якби він справді збирався намалювати будинок, він би не просто так сидів там, а робив би ескізи.

Мене це розхвилювало, і я зателефонувала Ґебріелові. Це було помилкою. Він був зайнятий, останнє, чого потребував, це мене, яка телефонує і божеволіє, бо думає, що за будинком хтось стежить.

Звісно, я лише припускаю, що чоловік стежить за будинком.

Він може спостерігати за мною.

13 серпня

Він знову з’явився.

Це сталося невдовзі після того, як Ґебріел зранку поїхав. Я була в душі й побачила його з вікна ванної кімнати. Цього разу він був ближче — стояв на автобусній зупинці. Наче звично чекав на автобус.

Не знаю, кого це він думав надурити.

Я швидко вдяглася й пішла на кухню, щоб краще роздивитися. Але він зник.

Я вирішила розповісти про це Ґебріелу, коли він повернеться додому. Думала, що чоловік проігнорує це, але Ґебріел поставився серйозно. Він здавався стурбованим.

— Це Жан-Фелікс? — одразу запитав він.

— Ні, звісно ні. Як ти взагалі міг таке подумати?

Я намагалася звучати здивованою та обуреною. Але насправді мені теж було цікаво. Той чоловік і Жан-Фелікс мали подібну статуру. Це міг бути Жан-Фелікс, але навіть коли так — я просто не хочу в це вірити. Він не намагався б заля­кати мене у такий спосіб. Чи намагався б?

— Який у Жана-Фелікса номер? — запитав Ґебріел. — Я йому зараз же подзвоню.

— Коханий, будь ласка, не треба. Я впевнена, що це не він.

— Точно?

— Абсолютно. Нічого не сталося. Не знаю, чому я роблю з мухи слона. Пусте.

— Як довго він простояв?

— Недовго. Годину, десь так, а потім зник.

— Як це зник?

— Він просто щез.

— Ага. Є ймовірність того, що тобі це привиділося?

Щось у тому, як він це сказав, дратувало мене.

— Я це не уявила. Ти маєш мені повірити.

— Я справді тобі вірю.

Але я впевнена, що він не повністю вірив мені. Лише частково. Інша половина просто підтакувала мені. Якщо чесно, це мене розізлило. Я так розлютилося, що мушу зупи­нитися, бо можу написати те, про що потім шкодуватиму.

14 серпня

Прокинувшись, я одразу зіскочила з ліжка. Визирнула у вік­но, сподіваючись, що знову побачу того чоловіка і Ґебріел теж зможе на нього подивитися, але не було жодного сліду присутності незнайомця. Тому я відчула себе ще більшою дурепою.

Сьогодні я вирішила вийти на прогулянку, незважаючи на спеку. Я хотіла опинитися на пустищі, далеко від будинків, доріг та інших людей — залишитися наодинці зі своїми думками. Я підійшла до пагорба, оминаючи тіла людей, які приймали сонячні ванни обабіч стежки. Знайшла вільну