Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Але коли я повернулася до кухні і визирнула з вікна, чоловік уже пішов. Вулиця була порожньою.

Гадаю, я ніколи не дізнаюся, що він робив. Як дивно.

10 серпня

Учора ввечері я ходила з Жаном-Феліксом у театр. Ґебріел не хотів, щоб я йшла, але я не послухалася. Мені було страшно, та я думала, якщо дати Жану-Феліксу те, чого він прагне, і сходити з ним, можливо, це і буде завершенням. Хай там як, я на це сподівалась.

Ми домовилися зустрітись раніше, випити (це була його ідея), — і коли я вийшла на вулицю, ще було ясно. Сонце низько висіло на небі, розфарбовуючи річку в криваво-черво­ний колір. Жан-Фелікс чекав на мене біля театру. Я побачила його раніше, ніж він помітив мене. Він суплячись розглядав натовп. Якщо раніше я сумнівалася, що вчиняю правильно, то тепер, побачивши його сердите обличчя, мої сумніви розвіялися. Мене охопив моторошний страх. Я ледь не розвернулась і не пішла геть. Але, перш ніж я встигла це зробити, він побачив мене. Жан-Фелікс помахав рукою, і я підійшла. Удавано посміхнулася, і він зробив так само.

— Я такий радий, що ти прийшла, — сказав Жан-Фелікс. — Я хвилювався, поки не побачив тебе. Зайдемо і перехилимо чарку?

Ми випили по коктейлю у фойє. Було незручно, якщо не сказати більше. Ніхто з нас не згадував попередній день. Ми багато розмовляли про ніщо, точніше, говорив Жан-­Фелікс, а я слухала. Потім ми взяли ще по коктейлю. Я нічого не їла і трохи сп’яніла; думаю, Жан-Фелікс так і планував. Він щосили намагався привернути мою увагу, але розмова все одно була натягнутою — підлаштованою, схожою на театральну виставу. Усе, що вилітало з його вуст, починалося зі слів «хіба не весело було, коли» чи «ти пам’ятаєш часи, коли ми» — ніби він переказував крихітні спогади, сподіваючись, що вони ослаблять мої наміри і нагадають мені, яке багате в нас минуле і якими близькими ми були. Він не усвідомлював, що я вже вирішила. І нічого з того, що він скаже, цього не змінить.

Загалом я рада, що пішла. Не тому що побачилася з Жаном-Феліксом, а тому що подивилася виставу. «Алкеста» — трагедія, про яку я не чула, гадаю, ця п’єса була маловідомою, бо це було щось на кшталт побутової історії, саме тому вона мені так припала до душі. Події відбувалися в теперішній час у невеликому заміському будинку в Афінах. Мені сподобався масштаб п’єси, глибока міщанська трагедія. Чоловік засуджений на смерть, а його дружина, Алкеста, хоче врятувати його. Актриса, яка грала Алкесту, була схожа на грецьку статую, у неї було дивовижне обличчя, і я все думаю, що треба намалювати її. Варто зв’язатися з її агентом і роздивитися уважніше. Я ледь не сказала це Жану-Феліксу, але вчасно зупинилася. Більше не хотіла залучати його до свого життя, на будь-якому рівні. Наприкінці п’єси мої очі наповнилися слізьми: Алкеста помирає і відроджується. Вона буквально повертається з того світу. У цьому щось є, про що я маю подумати. Не знаю, що саме. Звісно, у Жана-Фелікса було безліч реакції на виставу, але жодна з них не резонувала з моєю, тому я заглибилась у себе і не слухала його.

Я не могла позбутися думок про смерть і воскресіння Алкес­ти, продовжувала думати про це, коли ми поверталися до метро, проходячи міст. Жан-Фелікс запитав, чи не хочу я ще випити, але я сказала, що втомилася. Знову запала незручна мовчанка. Ми стояли біля входу в метро. Я подякувала йому за вечерю і сказала, що вечір був чудовий.

— Лише ще один коктейль, — благав Жан-Фелікс. — Лише один. Як давні друзі.

— Ні, я маю йти.

Я спробувала зрушити з місця, але він схопив мене за руку.

— Алісіє, — промовив він, — послухай мене. Я маю тобі щось сказати.

— Ні, будь ласка, не треба. Немає чого казати…

— Просто послухай. Це не те, що ти думаєш.

І він дійсно мав рацію. Я чекала, що Жан-Фелікс почне згадувати про нашу дружбу чи спробує зробити так, щоб я почувалася винною через те, що покидаю галерею. Але те, що він сказав, стало для мене цілковитою несподіванкою.

— Будь обережна, — сказав він. — Ти занадто довірлива. Люди навколо тебе… ти віриш їм. Не роби цього. Не вір.

Я збентежено подивилася на нього і за мить відповіла:

— Про що ти говориш? Що ти маєш на увазі?

Жан-Фелікс тільки похитав головою і нічого не відповів. Він відпустив мою руку і пішов геть. Я гукнула до нього, але він не зупинився.

— Жане-Феліксе, зачекай.

Він не озирнувся. Я бачила, як він зник за рогом. Я стояла там, немов прикипіла до місця, і не знала, що й думати. Як