Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

48. Але раптово передумавши, подався шукати якогось прихистку, щоб зібратися з думками. Вільновідпущеник Фаонт запропонував йому своє помістя між Соляною та Номенгарською дорогою за чотири милі від Рима. Тож він, як був, — босоніж, в самій туніці, накинувши темний плащ, загорнувши голову та закривши лице хустиною, скочив на коня. З ним було лише четверо супутників, і серед них Спор. 2. Земля раптово задрижала, неподалік вдарила блискавка — усе це нажахало Нерона. До того ж, із ближнього табору лунали голоси воїнів, що бажали йому лиха, Ґальбі — щастя. Хтось із подорожніх сказав: “Ось вони женуться за Нероном”, а ще хтось питав: “Що чути в місті про Нерона?” Кінь під Нероном схарапудився від смороду трупа, що лежав на дорозі, хустина злетіла з лиця, і тут його впізнав якийсь преторіанець та віддав честь. 3. Коли ж добувся до роздоріжжя, відпустив коня й вузькою стежкою, прокладеною через шуварі, по корчах та тернях, підстеляючи під ноги свою одіж, подався до задньої стіни вілли. Там Фаонт запропонував йому поки що заховатися в печері, з якої добували пісок: однак Нерон відмовився живцем іти під землю. Чекаючи, доки прокопають таємний хід на віллу, напився води з якоїсь баюри та сказав: “Ось напій Нерона”[665]. 4. Врешті, повисмикувавши колючки з плаща, подертого терням, через вузько прокопаний прохід на чотирьох кінцівках перебрався у найближчу комірчину[666] й приліг, розстеливши старого плаща на тонкому матраці. Зголоднів та відчув спрагу знову, проте відмовився їсти твердий хліб, що йому принесли, випив лише трохи теплуватої води.

49. Нарешті, всі почали підганяти його до втечі від принижень, що наближаються: він же наказав у його присутності викопати яму під розмір його тіла, принести шматки мармуру, якщо знайдуть якісь, а також води та дров, аби подбати про труп[667], та, схлипуючи при кожному слові, сказав: “Який митець помирає!” 2. Поки він зволікав, кур’єр приніс Фаонтові листа. Нерон, схопивши його, прочитав, що сенат проголошує його ворогом та розшукує, аби покарати за звичаєм предків, і тут же запитав, що це за покарання. Довідавшись, що злочинця роздягають, голову затискають вилкою[668] та б’ють різками до смерті, нажахався, схопив два кинджали, які приніс, спробував, чи вони гострі, потім кинув їх та сказав, що остання година ще не прийшла. 3. Він то просив Спора починати плач та жалобу, то благав, аби хтось поміг йому померти, показавши власний приклад, то картав себе за нерішучість такими словами: “Живу ганебно й безбожно — не личить так Неронові, не личить — слід братися за розум у таких обставинах — ну ж бо, опануй себе”[669]. Уже наближалися вершники, яким було наказано взяти його живим. Зачувши їх, у трепеті мовив:

Коней швидких тупотіння здаля моїх вух досягнуло[670]

та з допомогою секретаря Епафродита встромив меча собі в горло. 4. Ще не випустив дух, як увірвався центуріон та почав затуляти рану плащем, удаючи, що намагається допомогти йому. Нерон же відповів лише: “Пізно” та “Ось це й вірність”. Та на цьому слові й відійшов, а очі його вирячилися й застигли, навертаючи жах та тремтіння на присутніх. Своїх супутників понад усе й насамперед просив, щоб із головою нічого не скоїли та щоб спалили його повністю. Дозвіл на це дав Ікел, вільновідпущеник Ґальби, якого були кинули у в’язницю на початку заворушення та щойно випустили.

50. Похорон обійшовся у двадцять тисяч: покрили його білими простирадлами, прошитими золотими нитками, які надягав у січневі календи. Останки його зібрала Еґлога й Александрія, годувальниці, а також наложниця Акта, й поховали у родинному гробівці Доміціїв, що нагорі Садового пагорба, і його видно з Марсового поля. Саркофаг у гробівці був із пурпурового мармуру, жертовник над ним — із білого[671], а огорожа — із фазійського.

51. Зросту Нерон був приблизно середнього, тіло його було вкрите плямами й погано пахло, волосся біляве, обличчя радше симпатичне, аніж приємне, очі голубі, але зір мав доволі слабий, грубу шию, великий живіт, тонкі ноги. На здоров’я не нарікав: незважаючи на зловживання розкошами, протягом чотирнадцяти років хворів усього тричі, та й то не відмовлявся від вина й інших звичок. Дуже непристойно вдягався та зачісувався: волосся завжди укладав смужками[672], а в часі поїздки у Грецію мав довге волосся на потилиці; часто вдягав світлий плащ[673] та пов’язував на шию хустину й виходив на люди непідперезаний та без сандалів.

52. Коли Нерон був хлопцем, вивчав майже всі вільні науки. Від філософії відвернула його матір, бо вважала її шкідливою для імператора. Вчитель Сенека, намагаючись довше тримати Нерона у своїй тіні, не давав йому вивчати давніх ораторів. Тож звернувшись до поетики, почав охоче й без труду складати вірші, а не переписував твори інших та видавав за свої, як вважали деякі. До моїх рук потрапили таблички й книжечки з окремими його відомими віршами, писаними його ж рукою, і було чітко видно, що вони не переписані звідкись та не надиктовані, а написані саме так, як хтось роздумує та творить: було там багато і витертого, і поправленого, і надписаного. Доволі наполегливо займався малюванням та скульптурою.

53. Однак найбільше хвилювала його слава, і тому незмірно заздрив тим, хто якимось чином привертав до себе увагу натовпу. Існувала думка, що після перемог у театральних змаганнях він буде змагатися з атлетами в Олімпії на наступних іграх. Часто сам боровся, а перебуваючи на змаганнях, що відбувалися скрізь по Греції, на стадіоні сидів на землі разом із суддями та власноруч випихав на середину борців, що виступали за лінію. Оскільки загально постановили, що він прирівнюється до Аполлона у співі, а до Сонця[674] — у правленні колісницею, то й збирався помірятися силою із Геркулесом. Говорять, що готували лева, якого він мав убити палицею чи задушити голіруч привселюдно в амфітеатрі на арені.

54. Наприкінці життя відкрито заприсягнув: якщо збереже свою владу, то на іграх, святкуючи перемогу, заграє на водяному органі, на флейті та на волинці, а в останній день навіть