Читати книгу - "Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт"

І тут ми побачили паркан.

Частково приховані чагарником, ялинами та кущами дерев’яні штахети, заввишки вісім футів, увінчані колючим дротом. Планки були гнилі, зовні тягнулася старезна сітка, проіржавіла та провисла.

Ми почали пробиратися вздовж огорожі, Пол був сповнений майже гарячкової енергії. Трохи далі пара старих кам’яних приворотних стовпів, вбудована в огорожу, тепер затулялася дерев’яними латами. Попереду все заросло, але досі виднілися глибокі паралельні канавки.

— Колії, — сказав Пол. — Якщо тут є стовпи, то, мабуть, була якась дорога. Це може бути той самий шлях, яким ми йшли.

Якщо так, то він давно забутий.

Запах тліну тепер був набагато сильнішим, але ми нічого не казали. Не було потреби. Пол переступив через провислу сітку і взявся за дерев’яну штахетину. Гнила деревина тріщала й відривалася під його руками.

— Почекай, нам слід повідомити Ґарднера, — я потягнувся до телефона.

— І що сказати? — Пол рвонув паркан, крякнувши від напруги. — Ти думаєш, він кине все і прибіжить, бо ми відчули запах падла?

Він кóпав ногою штахетину, нарешті її переламав, з гучним скрипом люто заповзявся відривати наступну від непорушного цвяха. Кущі пробивалися крізь щілину з того боку, затуляючи все, що там могло бути. Відірвавши кілька останніх уламків дерева, він зиркнув на мене.

— Тобі не треба йти зі мною.

І почав перелазити через огорожу. За кілька секунд він зник за нею.

Я вагався. Ніхто не знав, де ми, й один Бог відав, що там за парканом. Але я не міг дозволити Полові йти туди самому.

Я протиснувся за ним крізь щілину.

Серце підскочило — щось учепилося за мою куртку. Я смикав її в паніці, поки не побачив, що то лише цвях. Вирвався й пішов далі. З цього боку кущі юрмилися аж до паркану. Попереду Пол проривався крізь них з тріском і шурхотом. Я йшов слідом, як міг, прикриваючи обличчя рукою, щоб гілля не викололо очі.

І тут майже врізався в нього.

Ми вийшли у великий сад. Або, радше, у те, що колись було садом. Тепер тут панували дикі зарості. Декоративні кущі та дерева бунтували, тіснили одне одно­го в боротьбі за простір. Ми стояли в тіні величезної магнолії, запах від її воскових білих квітів був солодким до нудоти. Прямо перед нами ріс старий бобівник — важкі гілки вкриті жовтими гронами.

Далі — ставок.

Мабуть, колись він був центральною окрасою саду, але тепер заростав недоглянутий. Береги повільно висихали й забивалися очеретом, а в’язка зелена вода вкривалася ряскою. Хмара комах, якихось мошок, танцювала над поверхнею води, наче порошинки в сонячному світлі.

Мошками харчувалися бабки.

Їх було десятки. Сотні. Повітря гуло від помахів їхніх крил. Де-не-де я бачив райдужні кольори інших, дрібніших видів, але панували тигрові смугасті болотні коромисла, очі яких сяяли, як сапфіри, і металися над водою в химерному танці.

Я посунувся, щоб краще бачити, — під ногою щось тріснуло. Глянув униз і побачив у траві бліду зелено-­білу палицю. «Ні, дві палиці», — подумав я. А потім, наче картина, що постала у фокусі, палиці перетворилися на подвійні кістки людського передпліччя.

Повільно зробив крок назад. Тіло лежало, напів­приховане підліском. Труп був повністю скелетований, пагони яскравої весняної трави вже тягнулися крізь порослі мохом кістки.

«Чорношкіра жінка, підліток», — оцінка прийшла автоматично. Ніби чекаючи цієї миті, запах розкладання знову запанував над густим ароматом магнолії.

Біля мене Пол прошепотів:

— Боже мій…

Я повільно підвів очі. Не тільки бабки заселяли це місце.

Сад був повний трупів.

Вони лежали скрізь: у траві, під деревами, у хмизі. Від багатьох у зелені залишилися тільки обідрані кістки, але деякі були нещодавніми; вивалені кишки та хрящі досі годували мух і личинок. Не дивно, що жодна з попередніх жертв Йорка не була знайдена.

Він створив власну трупну ферму.

Невпевнено пролунав голос Пола.

— Там. Будинок.

За ставком місцина підіймалася до порослого де­ревами схилу пагорба. Зверху крізь гілки виднілися косі лінії даху. Я схопив Пола за руку, коли він рушив до будівлі.

— Що ти робиш?

Він вирвався.

— Сем може бути там!

— Я знаю, але ми повинні сказати Ґарднеру…

— То скажи сам, — відрізав він, кидаючись уперед.

Я вилаявся, стиснувши телефон у руці. Ґарднер мав знати, що ми знайшли, але я мусив зупинити Пола, щоб той не наробив дурниць.

Тож рушив за ним.

Трупи були скрізь. Здавалося, їх викидали без системи чи мети, ніби Йорк просто лишив їх тут гнити. Я біг садом. Бабки злітали й ширяли, байдужі до смерті навколо. Я бачив болотне коромисло, яке ніжно тріпотіло крильцями, усівшись на скелетному пальці, — картина прекрасна, але немов з іншого світу. Ще одне коромисло загуділо мені над вухом, я з відразою відштовхнув його.

Пол досі був попереду, прямуючи до будівлі, яку ми бачили крізь гілки. Зведена на пологому схилі пагорба, вона здіймалася, як скеля, розлогою дерев’яною конструкцією у три поверхи. Тепер я бачив, що вона занадто велика, щоби бути житловим будинком, — більше схоже на якийсь старий готель. Мабуть, колись він був розкішним, але через недбалість занепав і загнив, як усі ці тіла на його території. Підвалини змістилися, надавши йому перекошеного, перекрученого вигляду. У ґонтовому даху зяяли діри, а вікна, затягнуті павутинням, сором’язливо дивилися з обвітреного сірого обличчя. До одного кута, наче п’яничка, притулилася стара-престара плакуча верба, її гілки звисали по стінах, ніби приховуючи гниль.

Пол дістався зарослої бур’янами тераси, що тягнулася вздовж одного боку будівлі. Я його майже наздо­гнав, але недостатньо, щоб зупинити, коли той підбіг до пари забитих дошками французьких дверей і рвонув за ручки. Вони не відчинилися, та брязкіт порушив тишу в саду.

Я відтягнув його вбік.

— Що ти робиш? Боже, ти хочеш, щоб тебе вбили?

З одного погляду на його обличчя було видно: він не сподівався знайти Сем живою. А якщо вже так, то до себе йому було байдуже.

Відштовхнувши мене, Пол побіг до рогу будинку, де притулилася до стіни стара верба. Я не міг дозволити йому зайти занадто далеко вперед, але не наважувався більше чекати й вирішив зателефонувати