Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів 📚 - Українською

Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Клуб невиправних оптимістів" автора Жан-Мішель Генасія. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 158
Перейти на сторінку:
їх ой як не любив. Як пояснити йому, що то сильніше за мене. Я спізнився. «Ніяких виправдань, от вам і по гулянці, отримуєте бонус у три години». Мене це мало непокоїло. Батьки були не в курсі. Я вчасно перехоплював листи про відпрацювання, тому в четвер після обіду міг спокійненько собі читати.

Тільки Сесіль вплуталася в цю історію. Ми мали зустрітися біля фонтану Медічі, щоби побігати Люксембурзьким садом. Я чекав нагоди перейти на бік саду, Ізабелла Арчер саме з’ясовувала стосунки із Ґілбертом Осмондом. Я ступив крок. Почув крик Сесіль:

— Геть слабий?!

— Що сталося?

— Ти як вулицю переходиш?

— А як?

— Читаючи! Коли переходять, дивляться ліворуч, потім праворуч. А ти пішов на зелене, ніс у книжці. Тебе мало не збили три автомобілі. Один навіть об’їхав тебе, ти що не бачив?

— Та ні.

— Що не так, Мішелю?

— Нічого надзвичайного.

— Маєш мене за дурну?

— Я так роками. Завжди обходилось. Хіба запізнююсь, за що залишають після уроків.

— Та ти псих!

— Я не один такий. Повно людей читають на ходу.

— Як же це ти їх помічаєш, якщо сам постійно читаєш? Я от ніколи не бачила, щоб хтось читав на вулиці. Таких не існує. Буває, люди читають заголовки газет. Але зупинившись. Коли ж ідуть, більше не читають. Це неможливо. Це божевілля. Безперечне.

— У мене радар.

— Поклянися, що більше не читатимеш на ходу!

Великі романісти неодноразово помічали, що жінки владно тяжіють до впевненості. Довша частина їхніх балачок зосереджена на здобутті обіцянки. Вони покликаються на відповідальність, наполегливості — хоч відбирай, перетворюють це на справу життя і смерті. Врешті, чоловіки здаються.

— Як забажаєш.

— Поклянися!

— Не варто кидатися в крайнощі.

— Клянися! А то ми більше не друзі.

— Я клянуся.

Сесіль нагородила мене однією з тих усмішок, від яких я млів. Вона так обняла мене, наче я щойно врятував їй життя. Але навіть не поцікавилася, що ж я таке читав. Ми зробили чотири кола Люксембурзьким садом. Вона купила нам вафлі з каштановим кремом. Великі романісти постерегли ще одну цікаву річ: жінки, звісно, витягують з чоловіків довічні присяги, лише зазвичай чоловіки кривоприсяжники. Перші та другі по-різному їх оцінюють. Схожу зраду змальовує друга частина історії. Хто заздалегідь усе прорахував, забезпечив себе достатньою кількістю матеріалу на другий том. Допевне, новизна сучасного роману, дзеркала епохи, полягає в можливості жінок так само зрікатися своїх переконань, зраджувати, як то вміють чоловіки, та ставати одиначками.

4

— Там серйозне досьє! Що це, в біса, означає? — горланив батько в слухавку.

— Полю, крики зайві. Увесь будинок тебе почує, — жалілася мама, яка, власне, тримала слухавку.

— Та мені начхати! Яке мені до них діло? Що означає «серйозне»? — повторив він Морісові, що саме нам зателефонував. — Це твоя звідниця таке сказала?

— Полю, діти, — зауважила мама.

— То й що, що діти? Що їм буде, тим дітям? Вони не знають, хто така путана? Мішелю, ти знаєш, хто така путана, га?

— Думаю, так. Це…

— Досить! Діти, ідіть спати, — кинула мама, вихопивши слухавку.

— Морісе, це я… Що ти хотів сказати під «це не просто справа про дезертирство»?

Тато вихопив телефон із маминих рук.

— Що за ідіотська історія? Де ми? На Місяці? Ми у Франції! Є якийсь закон, чорт забирай. Я маю право знати, що з ним сталося. Розумієш? Законне право!.. В Алжирі ще залишилися адвокати? Чи ви вже їх усіх там перебили? Чого ти чекаєш, рухай трохи своїм задом і найми найкращого адвоката того триклятого міста!.. Та плював я на той трибунал, суддю і всю французьку армію! Це не гестапо! Я покажу їм, хто такий справжній мужик!

Тато грубо кинув слухавку.

— Зранку я лечу до Алжиру!

— Нехай Моріс цим займається.

— Він нічого не робить. Хіба ходить по бабах у борделях.

— Полю, прошу тебе.

— У мого сина проблеми. Я не сидітиму склавши руки. Йому потрібна моя допомога.

— Щоб якось допомогти, спершу не завадило б дізнатись, де він. Як ти його знайдеш? За помахом чарівної палички? У цього телепня було відтермінування. Ніхто не примушував його туди записуватися. Він міг довчитися. Йому ж гірше. Це чоловік, він більше не дитина!

— Я мушу туди поїхати. Буде так і не інакше!

Тато поїхав наступного дня. Знайшлося місце в літаку. За п’ять днів ми не отримали жодної звістки. Моріс приїхав за ним в алжирський аеропорт Мезон-Бланш. Тато відповів, що налаштований упоратися самотужки. Моріс бачив, як він сів до таксі й поїхав у невідомому напрямку. Мама й далі працювала як ніде нічого. Ми слухали новини по радіо: самі бомбардування й замахи. Ніщо з почутого нас не заспокоювало.

Зателефонувала Сесіль: мене не було в зазначений час у Люксембурзькому саду. Сказав, що занедужав. Я відчув за голосом, що вона не повірила.

— Що тобі болить, Мішелю?

— Нічого.

— У тебе дивний голос.

— Це все хронічний бронхіт.

— Якщо зможеш, завтра я буду в Люксембурзькому саду.

Я подався до «Бальто». Бо надто кортіло поділитися з Ігорем. Він саме розігрував партію з Вернером. Імре уважно стежив. Я сів навпроти нього, вичікуючи слушного моменту.

— Маєш паскудний вигляд, — постеріг Імре.

— Що з тобою? — спитав Вернер.

— Не хочу забивати вам баки своїми проблемами.

— Скидається, що в тебе хтось помер, — видав Ігор.

— У тебе хтось помер? — підхопив Імре.

— Не в тому річ.

— Якщо ніхто не вмер, то скинь цю гримасу, — підсумував Ігор.

— Не перебільшуй, — відповів Вернер. — Дозволь йому виговоритись.

Щойно я схотів почати розповідь, як помітив Лоньона. Він стояв поруч, між Вернером та Ігорем, — як завше, ніхто не помітив його приходу. Ми ж бо його виявили, але, скільки він тут простояв, не знали.

— Що, Великовухий, усе винюхуєш? — кинув Імре.

— Облиш, — утрутився Ігор. — Краще тут не розмовляти.

— Діло каже, — дивлячись на мене, тихим голосом підхопив Лоньон. — Особливо по телефону. Але якщо люди більше не розмовлятимуть, життя стане геть сумним, вам не здається?

Він обернувся й котячим кроком попрямував до сусіднього столика, за яким безтурботно грали Володимир з Томашем, не здогадуючись, що їх кібітцерують.

— Що він цим хотів сказати? — поцікавився Вернер.

— Здається, я розумію, — сказав я, втупившись у масивний силует Великовухого.

Увечері ми марно чекали на батьків дзвінок.

Жульєтт захвилювалася.

— Донечко, татові твоє занепокоєння не допоможе. Він зателефонує нам за першої ж нагоди.

Аби її заспокоїти, мама зателефонувала Морісу: жодної новини.

— Я ж казала. З чого він узяв, що зробить щось більше за дядечка Моріса з усіма його зв’язками? Завжди думає, що він наймудріший.

Я

1 ... 71 72 73 ... 158
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб невиправних оптимістів», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Клуб невиправних оптимістів» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Клуб невиправних оптимістів"