Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

Бо, зібравши всю свою увагу й усі сили на захист від поцілунку, який був лише відволікаючим маневром, усе інше вона залишила незахищеним. Як можна було не скористатися цим! Тому я змінив напрям наступу і негайно ж зайняв позиції. Тут ми обоє ледве не загинули: дівчина, перелякавшись по-справжньому, здійняла було крик. На щастя, голос її заглушили сльози. Вона схопилася також і за шнурок дзвінка, але мені вдалося вчасно затримати її руку.

«Що ви хочете зробити? – сказав я їй тоді. – Погубити себе назавжди? Нехай приходять, мені-то що? Кого переконаєте ви, що я тут не з вашої згоди? Хто, окрім вас, дав би мені можливість проникнути сюди? А ключ, який я отримав од вас і ні від кого іншого не міг отримати, – ви пояснюватимете, для якої мети він призначався?» Ця коротка промова не заспокоїла ні її переляку, ні обурення, але змусила до покірності. Не знаю, чи був красномовний мій тон, але жести мої в усякому разі красномовством не відзначались. Який оратор може претендувати на витонченість у ситуації, коли одна його рука – рука насильника, а інша – рука любові? Якщо ви ясно уявляєте собі цю ситуацію, то погодитеся, що вона принаймні сприяє наступу. Але ж я надзвичайний нетяма, і, як ви самі кажете, остання простачка, пансіонерка може поводитися зі мною, як із хлоп’яком.

Ця ж простачка, хоч у якому відчаї вона була, все ж зрозуміла: потрібно на щось зважитись і приходити до згоди. Оскільки благання залишали мене непохитним, їй довелося перейти до по5ступок. Ви, можливо, гадаєте, що я за дорогу ціну поступився цією важливою позицією? Ні, я все обіцяв за один поцілунок. Щоправда, коли поцілунок було отримано, я не дотримав обіцянки; але на те у мене були ґрунтовні причини. Як ми умовилися – буде він прийнятий чи даний? Торгувались ми, торгувались і прийшли до згоди щодо другого поцілунку з тим, що він буде нею прийнятий. Тоді я обвив її несмілі руки навколо свого тіла, а своєю рукою любовно притиснув її до себе, і поцілунок мій був дійсно прийнятий, прийнятий справжнісіньким, найсправжнішим чином, так що навіть із любов’ю не можна було б зробити це краще.

Така сумлінність заслуговувала на нагороду, тому я негайно ж виконав її прохання. Рука моя відсмикнулась, але, не знаю вже, як це вийшло, – сам я опинився на її місці. Ви вважаєте, що тут я став стрімкий, палкий – чи не так? Нічого подібного. Запевняю вас, у мене з’явився смак до повільності. Якщо ти впевнений, що прийдеш до мети, для чого квапитися в дорозі?

Ні, без жартів, я не проти був простежити, яка може бути сила випадковості, й тут вона з’явилася мені в чистому вигляді, без усякої сторонньої домішки. Адже їй довелося здолати любов, і до того ж любов, підтриману цнотливістю чи соромливістю, а головне – підкріплену мною ж викликаним і дуже сильним роздратуванням. У випадковості не було союзників. Але вона ввесь час випадала, ввесь час була присутня, а любов була далеко.

Щоб забезпечити собі свободу спостереження, я схитрував і користувався силою тільки тією мірою, якою лише можна було чогось досягти. Але якщо мій чарівний супротивник, зловживаючи моїм потуранням, готовий був від мене вислизнути, я утримував його тим же самим страхом, який, як я міг уже переконатися, мав таку сприятливу дію. Так от, без усякого іншого примусу, ніжно закохана, забувши свої клятви, спершу поступилась, а потім погодилася. Щоправда, після цієї першої миті знову рясно ринули докори та сльози. Не знаю, щирі вони були чи удавані, але, як завжди буває, вони припинились, як тільки я зайнявся тим, що дійсно став давати для них привід. Так слабкість змінювалася докорами, докори – слабкістю, але врешті-решт розлучилися ми цілком задоволені одне одним і в такій же цілковитій згоді щодо побачення на сьогоднішній вечір.

Я пішов до себе лише вдосвіта, знемагаючи від утоми та бажання спати. Але і тим і іншим я пожертвував заради прагнення встати до сніданку. Я страшенно люблю спостерігати, який вигляд має жінка наступного дня після події. Ви й не уявляєте, яким він був у Сесілі! Вона ледве пересувала ноги, всі жести були незграбні, розгублені, очі ввесь час опущені, опухлі, з темними колами! Кругле личко так витягнулося! Ніщо не могло бути забавнішим. І мати її, стривожена цією сильною зміною, вперше виявила до неї досить ласкаву увагу! І президентша теж упадала коло неї. О, що стосується її турбот, то вона відпускає їх лише в борг. Настане день, коли їй можна буде повернути їх, і день цей недалекий. Прощавайте, чарівний друже.

Із замку ***, 1 жовтня 17…

Лист 97

Від Сесілі Воланж до маркізи де Мертей

Ах, боже, добродійко, яка я засмучена, яка я нещасна! Хто втішить мене в моїх стражданнях? Хто допоможе мені порадою в моїй розгубленості й сум’ятті? Цей пан де Вальмон… але ж Дансені! Ні, думка про Дансені приводить мене у відчай… Як розповісти вам? Як вимовити?… Не знаю, що й робити. А тим часом серце моє переповнене… Мені потрібно з кимось поговорити, а ви – єдина, кому я могла б, кому я наважилася б довіритися. Ви до мене такі добрі! Але нині вам не слід бути доброю: я цього не гідна. Більше того: я навіть не хотіла б цього. Сьогодні тут усі виявили мені стільки уваги… але через неї мені стало тільки гірше, настільки відчувала я, що не заслужила на неї! Навпаки, лайте мене, лайте мене добряче, бо я дуже винна.

Але потім урятуйте мене. Якщо ви не будете такі ласкаві, щоб дати мені пораду, я помру від горя.

Дізнайтеся ж… рука моя тремтить, як ви самі бачите, я майже не в змозі писати, обличчя в мене все у вогні… Ах, це і насправді краска сорому. Що ж, я пересилю сором: нехай це буде першим покаранням за мій гріх. Так, я вам розповім усе. Отже, знайте, що пан де Вальмон, який досі передавав мені листи пана Дансені, раптом вирішив, що це занадто важка справа, і захотів мати ключа від моєї кімнати. Можу запевнити вас, що я не погоджувалась; але він про це написав Дансені, й Дансені зажадав того ж. А я – адже мені так боляче відмовляти