Читати книгу - "Похибка першого типу, Invisibility mask"

— Лео... — прошепотіла вона, її голос ледь долинав до мене. — Це... неймовірно.

— Я радий, що тобі подобається, — відповів я, легенько стискаючи її руку. Її здивування та радість були варто кожної витраченої хвилини на підготовку.

— Але тут нікого немає... — Арі оглянула порожній каток, її голос був здивованим, але в ньому проглядалася нотка занепокоєння. — Схоже, вони сьогодні не працюють.

— Все працює, — відповів я з легкою усмішкою, спостерігаючи, як вона намагається зрозуміти, що відбувається. — Ходімо, перевзуємо тебе.

— Лео... — вона подивилася на мене, її очі були наповнені недовірою. — Це ти? Ти орендував його?

— Не хотів, щоб нам заважали.

— Ти справді іноді неможливий, знаєш?

— Знаю, — відповів я, подаючи їй ковзани.

Я не катався вже декілька років, але ноги, здається, все пам’ятали. Лід був гладким, як дзеркало, і рухи давалися легко. Арі вхопилася за мою руку, намагаючись утримати рівновагу, і я не міг стримати усмішки, спостерігаючи, як вона бореться з власними страхами.

— Я ж казала, що не дуже добре вмію… — пробурмотіла вона, її голос звучав одночасно ображено і весело.

— Для цього в тебе є я, — відповів я, тримаючи її за руку міцніше. — Не хвилюйся.

Я показав їй декілька основних рухів — як триматися, як штовхатися і ковзати. Спочатку Арі виглядала невпевнено, але поступово її рухи стали плавнішими. Через хвилин двадцять вона вже почала робити невеликі кола, хоч і все ще трималася за мене.

— Дивись, у мене виходить! — її обличчя розквітло усмішкою, щирою і радісною.

— Я ж казав, що ти впораєшся, — відповів я, але в ту ж секунду вона трохи нахилилася вперед і майже втратила рівновагу.

Я миттєво схопив її за талію, притягуючи ближче до себе. Її дихання виривалося частіше, але не від страху — а від сміху. Її обличчя було так близько до мого, що я міг відчути, як її подих зливається з моїм.

— Ой... дякую, — тихо промовила вона, її щоки злегка порожевіли, але вона не відвела погляду.

Ця мить, коли її обличчя сяяло щастям, була варта всього. Мій Янгол, така щира і безпосередня, нагадала мені, чому я готовий йти на будь-що заради неї.

Ми поїхали повечеряти в затишний заклад, який я забронював ще зранку. Тут завжди було спокійно, із приглушеним світлом і музикою, яка створювала атмосферу затишку. Аріель, як завжди, захоплено розглядала все довкола, але цього разу вона весь час тримала мене за руку.

— Тобі не варто було бронювати усе настільки... — сказала вона, зрозумівши, що і тут ми будемо самі. Її голос звучав трохи збентежено, але в очах блищала вдячність.

— Якщо хочеш, повернемось сюди, коли буде людно, — відповів я, не відпускаючи її руки.

Офіціант приніс меню, і я лише спостерігав за її реакцією. Я вже знав, що замовлю, але вирішив дати їй час обрати. Її погляд ковзав по сторінках, і раптом вона нахмурилась.

— Чому тут немає цін? — запитала вона, піднімаючи на мене очі.

— Це політика закладу, — відповів я, ледь стримуючи усмішку.

— А якщо я замовлю щось занадто дороге?

— Замовиш усе, що захочеш. Мила, гроші — це останнє, про що ти маєш думати.

Вона лише зітхнула і продовжила читати, але вже за мить підняла голову:

— Я не знаю... Я хочу шоколадний фондан.

— Мила, має бути і основна страва, — усміхаючись, сказав я, спостерігаючи, як вона знову втупилася в меню.

— Ну тоді пасту... із чимось смачним. Ти вибери.

Її відповідь змусила мене тихо засміятися.

— Добре, я подбаю, щоб було смачно, — пообіцяв я, сигналізуючи офіціанту.

Вона опустила голову, трохи нервово перебираючи пальцями серветку. Моя Аріель. Навіть у такій простій ситуації вона виглядала абсолютно чарівно.

— Ти часто сюди приходиш? — Аріель запитала так невимушено, що я майже розслабився, хоча розмови про себе ніколи не давалися мені легко.

— Ні, — відповів я, нахиляючись трохи ближче, щоб краще чути її через легку музику. — Раніше я бував тут часто, але востаннє, можливо, рік тому.

Вона задумливо кивнула, ніби збирала в голові всі частинки пазла.

— Ти приходив сюди з батьками?

— З мамою. Вона любила цей заклад, — я витримав паузу, спостерігаючи за її реакцією.

Арі подивилася на мене з теплом і співчуттям, її погляд був таким щирим, що на мить я відчув, як щось у грудях стислося.

— Мені дуже шкода... — сказала вона тихо, і її голос прозвучав майже як вибачення за те, що вона не могла змінити минуле.

— Не потрібно, — я стиснув її руку, намагаючись переконати її. — Це вже сталось. У моєму житті є ти, і це єдине, що мене хвилює.

Я побачив, як вона легенько усміхнулася, ніби ці слова зняли з її плечей якусь невидиму вагу. Мій Янгол була занадто чутливою до всього, що могло викликати біль, і я цінував її турботу більше, ніж міг висловити.

Нам принесли замовлення. Арі уважно розглядала страви, а її очі трохи засвітилися, коли вона побачила шоколадний фондан. Її реакція змусила мене усміхнутися — така проста річ, але я вже знав, що це її маленька слабкість.

— Як тобі? — запитав я, поки вона пробувала пасту.

— Дуже смачно, — відповіла вона, піднімаючи на мене очі, які тепер сяяли задоволенням.

Для мене смак їжі був другорядним. Усе, що мало значення, — це те, чи сподобається тут Арі. Вона ніколи не була вибагливою, але я хотів, щоб кожна деталь цього вечора була ідеальною для неї. Її усмішка була моїм єдиним компліментом.

Було близько десятої вечора, коли ми повернулися до мого житлового комплексу. Аріель виглядала сонною і щасливою. Її голова ледь не схилялася на моє плече, поки я вів машину. Її спокій був зараз для мене всім. Я давно не відчував себе так легко, тим більше поруч із кимось.

Припаркувавши авто у паркінгу і мій погляд зупинився на знайомих номерах. Чорт, це останнє, що мені зараз було потрібно.