Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

І ось я стояла цілковито виснажена в снігу, а з бального залу до мене долинали звуки скрипки. На шиї в мене висів чужий діамант завбільшки з тридцять п’ять каратів, а на руках спала чужа дитина.　

А ще я десь загубила черевик.　

— Заради Бога, Фанні, ти поранена. — Це був Трістан.　

— Але ж П’єр мій друг.　

Мабуть, це був шок, бо я не пам’ятала, як сюди потрапила і звідки взявся Трістан. Лише пригадувала, як повернулася в підвал із лижами і підняла Дашу, поки Людвіги і П’єр товклися за пожежними дверима підвалу для вугілля. Чи були ті двері ще й куленепроникними? Скільки часу в них забере видратися конвеєром назовні?　

Байдуже. Я просто втомилася. Якби мені не було так боляче, я б уже давно заснула.　

— Мені так прикро! Я б повернувся швидше, та мене перестріла ця дурнувата Елла і, повісившись мені на шию, влаштувала сцену.　

Говорячи, він у запалі намагався роздивитися моє плече. Та, по-перше, було занадто темно, а по-друге, він і так не був лікарем, а… а ким він, власне, був?

— А коли я нарешті захотів спуститися сходами до пральні, то побачив там якогось типа з пістолетом… Це змусило мене повернутися назад. Можливо, він мене помітив… Та я все одно планував зайти через підвал із лижами, а там я вже побачив сліди крові й пішов за ними. Куди ж ти прямувала?　

Я поняття не мала. Я, очевидно, просто кудись ішла, і байдуже куди. І тепер ми стояли на півдорозі до стайні, неподалік від Ялинки-Півмісяця. А може, я інстинктивно хотіла під нею заховатися, як ті хлопчики, за якими я дивилася у свій перший день у ролі няні. Як їх там звали?　

— Ешлі й Джеремі. Чи якось схоже. Вони були одягнуті в усе біле. — Мій голос звучав якось дивно, не так, як завжди. Ніби він лунав десь ззовні й не належав мені. — Виключно білий одяг! Лише уяви. Мабуть, вони стануть колись стоматологами. Або кухарями. Хоча це псує характер.　

— О Боже, Фанні! Скільки ж крові ти втратила?　

Трістан відчайдушно намагався знищити свою сорочку. Він висмикнув її зі штанів і дер, при цьому лаючись.　

Музика в бальному залі жвавішала.　

Чому вони досі грають? Хіба не мали б усі ці люди схвильовано бігати зараз територією готелю, вигукуючи Дашине ім’я й, можливо, час від часу і моє теж?

— Чому всі аж досі танцюють там із Гретхен, а я змушена замикати викрадачів дітей у підвалі для вугілля?　

Я підвела очі на Трістана.　

— Ти що, забув підняти тривогу, Трістане?　

— Ні! Я сказав своєму дідусеві. І консьєржу, мсьє Роше. Поліція вже в дорозі. Він зателефонував одразу ж, та я не хотів чекати, тож помчав до тебе. І якби Елла мене не затримала…　

— Ти мусив сказати Бену. Я ж говорила, що ти маєш йому сказати. — Тим часом я вже перейшла на якесь мимрення. — Та байдуже… — прошепотіла я. — Я просто хочу спати. І Даша теж. Хоч вона щойно якось дивно здригнулася… Там, внизу, під ялинкою, мабуть, м’яко, як на дивані, приєднуйся. Ніхто нас не знайде. Якщо не сміятися.　

Я глянула заціпенілим поглядом на дерево.　

— Сніг лежить так високо. У тебе немає часом лопати з собою?　

Я заплющила очі. Напевно, я і стоячи могла б заснути. Але я не маю права впустити Дашу. Я мушу її добре і міцно тримати.　

— Фанні! Не спати! — Трістану вдалося нарешті розірвати свою сорочку й обмотати смужку тканини навколо мого плеча.　

Від гострого болю мені аж подих забило.　

— Давай, ти майже впоралась. Нам тепер не можна здаватися. Треба йти звідси.　

— Йди без мене. Ти можеш взяти Дашу й діамант, а я залишуся тут і трішки посплю. А тоді прийду, коли мені… знову стане краще.　

Трістан мене легко струсонув.　

— Зберися! — А тоді взяв і поцілував мене. І то досить міцно, майже з розпачем. Він обхопив мою голову обома руками і притиснув свої губи до моїх.　

Ефект був, як від грушевої самогонки швагра старого Стакі. Поцілунок буквально пропік усе моє тіло й наповнив його теплом.　

— Я хотів це зробити відтоді, як уперше тебе побачив, — прошепотів він, коли знову мене відпустив.　

— Окей, окей, окей, я вже знову бадьора, — випалила я. Це була правда. Я зроду-віку не почувалася так бадьоро. — Давай зникнемо звідси.　

— І то негайно, — полегшено засміявся Трістан. — Якщо я йшов по слідах твоєї крові, то й хтось інший зможе.　

І чийсь чужий голос відповів:　

— Саме так.　

Це не могло бути правдою. Потроху мені все це вже почало набридати.　

— Залишайтеся там, де стоїте. Один порух — і я стріляю.　

Із-за найближчого снігового валу на світло вийшла постать. Ну, на світло — це дещо перебільшено. Але все ж тим часом зійшов місяць і разом із вогниками Ялинки-Півмісяця світла вистачило, щоб розпізнати в цій постаті цілком невідомого нам чоловіка середнього зросту. Те, що на ньому були чорні шкіряні рукавички, лякало мене більше, ніж націлений на нас пістолет. Із глушником. Можливо, пан Людвіг купив їх два за акційною ціною?　

Іншою рукою чоловік тримав біля вуха мобільний.　

— Вони в мене. Тут, унизу, майже на парковці, біля великої ялинки. Ви мали рацію, вона не сама. Разом із нею якийсь пацан азійської зовнішності в смокінгу. Уже? Тут? Окей.　

Він поклав телефон до кишені.　

Уже і тут — що? Застрелити?　

— Послухайте, я не знаю, скільки грошей вони вам запропонували, та я можу дати вам у будь-якому випадку більше, — промовив Трістан.　

— Так, ми ще й кольє маємо. Причому справжнє, — додала я. Якби в мене були вільні руки, я, не зволікаючи, розщепила б одяг і осліпила б його сяйвом каменя.　

— Ви, багатії, всі однакові, коли мова заходить про вашу шкуру. А розводити когось я і сам непогано вмію.　

Тип підійшов на крок ближче і тепер можна було краще розгледіти його обличчя. Він виглядав… цілком нормально.　

— Сорі, не хочу втрачати репутацію. Я в цієї парочки мокру роботу виконую.　

Не довго зважуючи, він приставив пістолет прямо до голови Трістана.　

— Нічого особистого, малий.　

— Послухайте, — почав було Трістан. А тоді сталося приблизно все нараз.　

Палець кілера в рукавичці вже зігнувся на курку, аж раптом із нікуди вилетіла лижа і влучила йому в потилицю. З диким криком хтось накинувся на нашого нападника ззаду і добряче його стусонув.　

Мені знадобилася мить, аби збагнути, що це Бен. І ще одна мить — аби зрозуміти, що