Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

– Головне, щоб нас ось так нікуди не кинули, – сказав після щасливого повернення бійців – лише троє легкопоранених – Олег. – Ми завтра на бетеерах у патруль йдемо, так що пару днів зв’язку зі мною не буде.

Ось тут вона і зрозуміла, що мобільний телефон потрібно тримати завжди при собі із зарядженим акумулятором, не відключаючи звуку. Це ж рівносильно тому, коли уряд раптом заявляє, що цукор не подорожчає, і причин для паніки немає – вважай, потрібно відразу бігти на базар скуповуватися. Навіщо він взагалі йшов туди? Навіщо просився у військкоматі, кому і що хотів довести? Розумом розумієш, що потрібно захищати країну, потрібно йти туди, на Донбас, воювати, щоб війна незабаром не стояла на порозі твого дому, але в глибині душі кожна жінка думає: «Аби не мого забрали, аби не мого!» А цей – сам. Господи, як мама на нього кричала в телефон за те, що не зізнався, не сказав, не повідомив!

– Я п-пам’ятаю цю злітну с-смугу, – несподівано сказав чоловік. – Ми тут вантажилися у вертольоти. Ось т-там отримували з-зброю.

– Бійці! – кричав на пізньому вечірньому шикуванні генерал, нібито від того, наскільки голосно він зараз кричить, залежала доля цієї військової операції. – Перед вами стоїть завдання – зачистити населений пункт, надати допомогу своїм побратимам, які ведуть важкі бої в Іловайську. Штурмова рота набирається з добровольців…

– Штурмовиків знайшли, – гмукали бійці в строю.

Тут базувався звичайний стрілецький батальйон територіальної оборони, який чомусь після місяця занять командири почали називати спецназом.

– …дев’яносто людей, – продовжував бризкати слиною по плацу генерал. – Повний боєкомплект: гранатомети, патрони, все необхідне ви отримаєте прямо зараз!

– Дивися, як радісно віщає, – жмурився Андрюха-снайпер, позивний Дуло. – Ніби на весілля погуляти нас відправляє. Сам точно ж нікуди не полетить!

Дуло, полтавський підприємець, перший раз стріляв із батьківської рушниці років у десять. Разом із батьком, завзятим мисливцем і рибалкою, з рушницею і вудкою виходив усю територію від Карпат до Уралу. До походів і сплавів завжди готувалися самостійно – ретельно зшивали, ремонтували, підклеювали, діставали дефіцитні матеріали і потрібні снасті через туристичні клуби і численних знайомих по всій країні. Весь побут і плани родини довгі роки підкорялися розпорядку походів, життя ділилося на початок і закінчення мисливського сезону, і Дуло в шістнадцять уже стріляв влучніше за батька. Худий, довгий, м’язистий, із вправними руками, він умів замаскуватися і стати невидимим, як хамелеон, здається, на будь-якій місцевості, тому питання, яку військову спеціальність обрати, перед ним у батальйоні не стояло – снайперська гвинтівка Дегтярьова (есведе), з якою він прийшов служити, була кращим тому підтвердженням.

До бійців вийшов замкомбата підполковник Коноваленко: вусатий, великоголовий, категоричний і лаконічний у думках і наказах:

– Все зайве – теплий одяг, їжу – не брати. Командирам взводів прослідкувати, щоб особовий склад боєкомплект поповнив максимально. Йдемо на два-три дні.

Боєкомплект поповнювали до четвертої години ранку: стрілецька зброя, ручні протитанкові гранатомети, по тисячі патронів на брата, гранати, словом, все, чого душа побажає і чого їм не давали на стрільбах в достатній кількості весь місяць. Виявляється, є зброя в армії, є!

– І куди нам стільки? Як ми це понесемо? Тут же на людину кілограм по п’ятдесят! – дивувався Андрій-Десантник, один із тих небагатьох бійців батальйону, хто знав, що таке справжня війна. Середнього зросту кремезний широкоплечий мужик уже з сивим волоссям, він завжди ходив у тільняшці, мав на тілі декілька татуювань, але більш всього пишався тим, що ефектно виглядало на добре розвиненому біцепсі правого передпліччя – з розкритим парашутом, «ВДВ. Ніхто, окрім нас». Десантник у свої п’ятдесят два роки багато побачив і понюхав пороху в різних заварушках по всьому світу, але ніколи, коли щось і розповідав, не уточнював, де саме це сталося. Він умів із закритими очима поводитися практично зі всією зброєю, з якою вони тренувалися, і досить влучно стріляв, так що молодь слухала його розповіді й повчання, роззявивши роти. Олег із Десантником зійшовся як один із перших добровольців, що потрапили до батальйону, та й за віком вони були близькі. Десантник часто дивував Олега своїми розмовами про цю війну, інколи йому хотілося запитати, чому той взагалі тут, але кожного разу він стримувався – навіщо лізти людині в душу, тим більше, гарній людині.

Доозброювали добровольців дійсно ретельно, ні в чому не відмовляли. Невирішеним залишилося хіба що питання з індивідуальними аптечками. Володька, у мирний час – учитель фізкультури, а тут – позивний Санітар, ні на секунду не відставав від замкомбата:

– Товаришу підполковнику! Дозвольте звернутися! Бійці не мають індивідуальних аптечок!

– Що, зовсім нічого немає?

– По одному джгуту і бинти…

– А ти кажеш – нічого немає! Все, що треба справжньому солдату, є!

– Товаришу підполковнику! Як же є?! Як надавати допомогу? Знеболювального дуже мало, знезаражувального взагалі немає! Якщо, не дай бог, щось трапиться, то…

– Коли щось трапиться! Я теж з вами йду, прорвемося! Немає у нас медикаментів, немає! – злився Коноваленко, але було видно – впевнений, що не знадобляться.

Не отримувала боєкомплект лише один людина – Лао. Він сидів, похмуро розглядаючи метушню товаришів, на сходинках казарми і крутив у руках папірець. Серед інших бійців Лао – теж Андрій, виділявся дивним спокоєм і не по роках – було йому років двадцять п’ять-двадцять шість – зваженим поглядом на життя. Якщо уважно послухати більшість людей, то в їхніх головах – суцільна каша, набір стереотипів і гасел, і доки докопаєшся до чогось справжнього, може пройти сила-силенна часу, і то – якщо докопаєшся. В уявленні ж Олега Лао чітко знав, навіщо він тут, чому він, мирна людина, яка закінчила педагогічний інститут за фахом «історія», взяла до рук зброю. Лао захоплювався Сходом – звідси і такий незвичайний позивний, знав бойові єдиноборства, вивчав брошури по китайській медицині й у підрозділі вважався дуже начитаною людиною. Цей невисокий, жилавий хлопець з борідкою Лао Цзи завжди висловлював як радість, так і незадоволення рівним спокійним голосом, з яким хотілося погоджуватися і до якого хочеться приєднатися. В Олега з ним, не дивлячись на різницю у віці, склалися найтепліші стосунки, а Лао на повірку виявився хорошим товаришем.

– Чого сидимо, Андрюхо? – запитав у нього Олег, який саме проходив мимо і просто-таки згинався під незвичною вагою боєкомплекту в