Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Гуркіт артобстрілу наростає, розрізнені звуки зливаються в одне ціле. Праворуч від них спалахує небо. Це рвуться снаряди над фортом Дуамон, захопленим німцями на четвертий день бою. Тепер тут центральний пункт усіх боїв, і навіть понад те: віха, магніт, міф (для обох сторін), символ, що, як і решта символів, набув значення, що зовсім не відповідає його військовій або тактичній ролі, — якась одержимість, наввипередки створена німецькою та французькою пропагандою, мірило успіху, у той час як військові успіхи ставали все більш абстрактними за природою, а невдачі дедалі конкретнішими і відчутнішими. З тих пір як наприкінці лютого почався цей бій, на полі бою було підірвано близько двадцяти мільйонів снарядів.

Сутінки згущуються, вони продовжують рухатися вночі, крокуючи безлюдною дорогою. Раптом попереду — спалах, супроводжуваний коротким різким гуркотом. Усі мимоволі відсахнулися. Ось він, перший ворожий снаряд. Часом обстріл припиняється. До них долинає запах плоті, що розкладається. Арно переляканий і втрачає терпіння. Нарешті вони зустрічають своїх провідників.

Ми швидко кинулися вперед, через ущелину, потім угору крутими схилами, звернули праворуч, згодом — ліворуч. Снаряди рвалися обабіч. Ми зістрибнули в хід сполучення, знову вибралися назовні, знову скотилися вниз, потім знову видерлися вгору. Я замикав останню групу і крокував як у сні.

Вони зупиняються просто перед висотою, що знаходиться під обстрілом німецької артилерії. Провідники зникають у ночі. Арно пригнічений. Він не має ані найменшого уявлення про те, де вони, але точно знає, що їм потрібно потрапити на місце до сходу сонця. Якщо вони цього не зроблять, то їх виявлять ворожі коригувальники вогнем і кулеметники, — тоді їм кінець. Він очолює роту. Після чого вони знову рвонули вперед: униз, у невелику балку, поцятковану воронками від снарядів, повз висоту, що безперервно обстрілюють 15-сантиметровими снарядами, так що повітря вибухає від цих вогневих залпів, — просто до порожнього ходу сполучення. Він натикається на двох офіцерів, які дрімають біля запаленої стеаринової свічки в імпровізованому притулку. Вони не знають, де ця висота 321.

Арно продовжує шлях, повертає навмання праворуч.

Я вже відчував наближення прохолоди, що сповіщала про близький світанок. І я підганяв солдатів, з багнетами і фляжками, що погойдувалися на ходу. Лише встигнути б до світанку! Удалині, на тлі ще темного неба, почали проступати обриси гори. Обстріл став інтенсивнішим, як завжди перед світанком. «Швидше! Швидше!»

Ось він, притулок, чиїсь тіні навколо. Висота 321[171]. Він знаходить командира батальйону. Їм дають провідника, і той веде їх останнім відрізком шляху, вгору по схилу, що здається нескінченним. Там, нагорі, їх зустрічає шквал вогню, але вони продовжують рухатися вперед. Нарешті вони бачать капітана, командувача роти, яку вони повинні змінити. Здача справ у сіренькому ранковому світлі відбувається гранично просто. Капітан показує, де німці, а де окопи своїх, і швидко додає: «Це лінія фронту. Добраніч!»

Те, що на картах значилося як окоп, насправді виявилося рівчаком менше метра завглибшки. Солдати вкладаються спати, притулившись одне до одного. Арно почувається абсолютно виснаженим, як від фізичних зусиль, так і від неймовірного нервового напруження. Він опускається на землю, схиливши голову на коліна. «Я перебуваю на полі битви під Верденом, але навряд чи усвідомлюю цей факт».

108

Четвер, 8 червня 1916 року

Ангус Б’юкенен у пошуках їжі на річці Пангані

Понад усе в світі він хотів би позбутися усього цього. Найбільше він хотів далі лежати, загорнувшись у теплі вовняні ковдри. Ангус Б'юкенен бачить над собою слабке світло далеких зірок. Незабаром розвидниться. «Ще п'ять хвилин».

«Іди сюди!» Приглушений вигук будить його, він підводиться. Ранок, уже світло. Під кущем сидить другий лейтенант, Джильхем, і зав'язує шнурки на черевиках. Вони переморгуються, чудово розуміючи, у чому річ. Незважаючи на те, що полювання заборонене, як не дозволяється і залишати табір, вони мають намір саме пополювати. Їм набридла ця вічна тушкована страва з позбавлених смаку м'ясних консервів, якою їх годують. До того ж постачання відбувається з перебоями, пайки урізують. Обидва вони голодні. Як тут обійтися без полювання?

Багато хто знаходяться на межі виснаження, в цьому пеклі хвороби переслідують солдатів. Хворих слід спрямовувати назад, на лікування, для цього потрібен транспорт, якого бракує. Крім того, хворих також слід годувати. І хворі, відправившись назад, поїдають багато того, що мало б постачатися в зворотному напрямку, військовим з'єднанням, — а отже, пайки стають ще менші. Таке от замкнене коло. Те, що колись називали полками, тепер зменшилося до розмірів рот на 170–200 чоловік.

Німецькі частини, на які вони полювали у бушах, джунглях і болотах, через ріки і гори, в савані, схоже, менше залежали від клімату і хвороб — і це не дивно. У цих частинах служать чорні, а вони звичні до місцевих умов і, крім того, добре знали місцевість, із завидною легкістю переміщалися нею і вміли діставати собі їжу. Завдяки гарному поводженню та високій платні чорні солдати виявляли надзвичайну лояльність до своїх німецьких панів.

Британці були змушені змінити своє ставлення до африканців, до постачання їх зброєю і залучення до військових дій. Мета операції, у якій брав участь Б'юкенен та інші та яка почалася відразу після сезону дощів, полягала саме в тому, щоб вичавити німців з Табори — району, де ті набирали собі кращих аскарі. Фон Леттов-Форбек теж виявив себе майстром імпровізації. Звісно, з Німеччини більше не постачали предмети першої необхідності, але він сам налагодив виробництво боєприпасів, навчив солдатів майструвати собі черевики, а ще поповнив свою важку артилерію, піднявши гармати із затонулого крейсера «Кенігсберґ», що британський флот загнав у дельту Руфіджі[172].

Б'юкенен і Джільхем беруть свої армійські гвинтівки і непомітно вибираються з табору, минаючи ряди сплячих солдатів. З собою Б'юкенен бере свого африканського слугу Хамісі. Спершу вони прокладають собі дорогу через щільний сухий буш. Гірш за все колюче низьколісся, але немає нічого жахливішого за колючки, що африканці називають mgunga. Це чагарник з неймовірно довгими, гострими численними шипами. Вони намагаються йти якомога обережніше. Б'юкенен говорить: «Я до кінця свого життя пам’ятатиму мгунга».