Читати книгу - "Темні нащадки, Salamander"

Лукас подивився на Аурелію.

- А ти? Що ти збираєшся робити?

Вона підняла на нього погляд.

- Я буду на полі бою.

- Це небезпечно, - різко відповів він.

Каель втрутився, його тон був спокійний, але твердий.

- Вона королева, Лукас. Її місце - поряд зі своїм народом.

- А ще її місце - жити, щоб керувати цим народом, - парирував Лукас, не відводячи погляду від Аурелії.

- Я знаю, що роблю, - м'яко, але рішуче сказала вона.

Після короткої паузи Лукас зітхнув і опустив голову.

- Тоді дозволь мені бути поруч із тобою.

- Я й не збиралася тебе залишати, - відповіла вона з легким усміхом.

Каель дивився на них з незрозумілим виразом обличчя, але не сказав ні слова.

- Тоді вирішено, - сказав Даріус, порушуючи мовчання. - Ми готуємося до зустрічного удару.

Аурелія подивилася на своїх союзників і кивнула.

- Завтра ми повідомимо командирам наш план. А зараз - усім відпочивати. Завтра буде важкий день.

З цими словами вона покинула залу, а за нею - Лукас. Даріус і Каель залишилися обговорювати деталі, але в їхніх очах було видно ту саму тривогу, яку відчувала й Аурелія.

Аурелія й Лукас ішли коридором, тиша між ними здавалася важчою за всі слова, які можна було б сказати. Вона відчувала, як його погляд ковзає по ній, але не могла змусити себе подивитися на нього.

- Ти дійсно плануєш бути на полі бою? - порушив мовчання Лукас, його голос звучав приглушено.

- Так, - відповіла вона, навіть не замислюючись. - Це мій обов'язок.

- Твій обов'язок - жити, Ауреліє, - зупинився він і змусив її повернутися до нього обличчям. - Що буде з усіма цими людьми, якщо з тобою щось трапиться?

Вона глибоко вдихнула, зустрічаючи його погляд.

- Вони впораються. Мій брат, Каель... У них є ті, хто може вести їх далі.

- А я? - його голос здригнувся. - Що буде зі мною?

Її серце стислося, але вона змусила себе тримати холоднокровність.

- Лукас, ти знав, на що йдеш, коли вирішив бути поруч зі мною. Мій світ - це війна, це небезпека. Я не можу змінити цього.

- Але ти можеш вирішити, як діяти, - відповів він, відпускаючи її руку. - Ти можеш уникнути непотрібного ризику.

Вона відвела погляд, розуміючи, що сперечатися безглуздо.

- Давай поговоримо про це пізніше, - сказала вона, відчуваючи, як у її голосі з'являється втома. - Зараз я хочу підготуватися до завтрашнього дня.

Лукас зітхнув і провів рукою по волоссю.

- Як скажеш. Ти чудово справляєшся, Ауреліє, але я боюся за тебе.

- Я не можу діяти інакше. Якщо я буду осторонь, люди втратять віру. Але твоя підтримка дає мені сили.

Він обережно взяв її за лікоть, наче боявся, що вона може відштовхнути його, і повільно повів у напрямку до її покоїв. Їхні кроки луною віддавалися у вузькому коридорі, де слабке світло ліхтарів створювало довгі тіні на стінах.

- Ти повинна відпочити, – тихо сказав він, коли вони зупинилися перед дверима. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася прихована тривога.

Аурелія мовчки кивнула, не знаходячи слів. Вона відчувала, як її сили поступово залишають, і єдине, чого вона зараз хотіла, – це хоча б ненадовго відчути спокій.

Лукас відчинив двері, пропускаючи її вперед. Вона увійшла до кімнати, де м'яке світло свічок освітлювало простір, наповнений теплом і затишком.

- Якщо щось знадобиться, просто поклич мене, – додав він, стоячи на порозі.

Аурелія обернулася, її очі на мить зустрілися з його поглядом. У них було стільки невисловлених слів, але жодне з них не наважилося промовити їх уголос.

- Дякую, Лукас, – тихо сказала вона, перш ніж двері за ним зачинилися.

Вона залишилася одна в тиші, яка огортала її, наче ковдра. Завтра мав бути важкий день, але зараз вона дозволила собі хоч трохи спокою.