Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Весна набирала сили. Кожен день ставав яскравішим, дзвінкішим. Філармонія наповнювалась новими людьми — молоді учні, вчителі, навіть журналісти, які приїздили з областей, щоб побачити “відродження провінційної музики”.

Серед усього цього — конкурс. Столичний. Серйозний. Один із тих, які можуть стати точкою перелому для музиканта. Цього разу Марта вирішила взяти участь — не з примусу, не з амбіції, а з внутрішньої потреби. Вона знала: ця сцена потрібна їй, щоб зцілити останню тріщину.

Андрій не виступав. Але поїхав із нею. Він не міг не бути поруч, хоч і не стояв на сцені.

Конкурс відбувався у великій концертній залі, де він колись сам колись грав. Але ще до зали — у вестибюлі — він побачив обличчя, від якого серце стислося.

Серед суддів сидів Олександр Корж. Його колишній наставник. Той, хто колись украв його музику. Той, хто зламав не лише кар’єру, а й віру в себе.

— Це він? — прошепотіла Марта, коли побачила, як Андрій поблід.

— Так, — відповів той.

— Він побачить тебе.

— Я не для нього тут. Я — для тебе.

Але сказати — одне. Витримати — інше.

У перший день конкурсу Корж пройшов повз них, не зупинившись. Не глянув. Але Марта відчула, як Андрій завмер.

— Може, нам не варто… — почала вона.

— Ні, — зупинив він її. — Якщо я піду — він переможе вдруге.

На третій день, після її сольного виступу, Андрій вийшов на подвір’я концертної зали. Там — Корж. Палив. Сам. І побачив його.

— Не чекав тебе тут, — сказав він з тією ж усмішкою, що колись змусила Андрія мовчати.

— Я не для тебе.

— Але ж ти дивишся, правда? Дивишся, як я сижу у журі. Як оцінюю. Як приймаю рішення.

— Мені не цікаво твоє рішення. Бо я вже зробив своє. І вийшов із твого кола.

Корж усміхнувся.

— Ми всі повторюємо одне і те саме. Просто з різними словами.

— Але я вже не мовчу.

— І що ти хочеш? Помсти?

— Ні. Я хочу, щоб ти бачив, як я більше не боюсь.

Цієї ночі Андрій розповів Марті все. Не лише про музику. А про те, як боявся бути побаченим цим чоловіком. Як ховався навіть у любові, навіть у сцені. Як думав, що вартий менше.

— Але коли ти сьогодні грала, — сказав він, — я зрозумів, що твої ноти — сильніші за всі мої старі рани. І якщо він — ще сидить у журі, то я — вже в залі. І я стою. І аплодую.

— Бо це вже не його сцена, — відповіла Марта. — Це наша.

І тоді Андрій зробив останнє: він узяв партитуру, яку колись відмовився завершити — і дописав її. До кінця. Вперше.

Замкнене коло — розірвалось.