Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Весна нарешті прорвалася крізь залишки зимового затишшя. Сніг зник остаточно. Земля парувала. А в повітрі — пахло димом, молодими гілками, першими листочками. Навіть у музиці, яку вони репетирували, з’явилося щось інше: не туга, не зцілення, а пульсація життя.

Після прощання з пані Ганною між ними оселилася дивна тиша — не сумна, не порожня, а така, що ніби чекала на щось нове. Тепер вони частіше мовчали не через втому, а через те, що слова ставали зайвими.

Одного вечора Марта повернулась у філармонію пізніше, ніж зазвичай. Її пальці були трохи втомлені — кілька годин викладала для учнів. У залі горіло лише два настінних світильники. Світло було м’яким, як тканина. І в ньому — Андрій. Він сидів, як завжди, біля рояля. Але не грав. Чекав.

— Ти чекаєш? — запитала вона, не знімаючи пальто.

— Завжди, — відповів він. — Але сьогодні — по-особливому.

— Чому?

Він підвівся. Підійшов до неї.

— Бо сьогодні я не хочу, щоб між нами була навіть музика.

Вона стояла в проході. Її обличчя було в напівтіні. Вуста стиснуті, але очі — ні. Вони були теплі, як світанок.

— Сьогодні я просто хочу бути з тобою, — сказав Андрій. — Не як піаніст. Не як наставник. Як чоловік. Як той, хто знає кожен твій порух. І хоче доторкнутися — не до тіла, а до тієї частини тебе, що досі тремтить, коли хтось мовчить поруч.

Марта повільно зняла пальто. Підійшла ближче.

— Я боялась. Раніше. Що нас зламає час. Що одного дня ти подивишся — і побачиш, що я не та. Що в мені занадто багато шрамів.

— А тепер?

— А тепер я хочу, щоб ти бачив усі мої шрами. І торкався їх. Без страху. Без жалю.

Андрій простягнув руку. Доторкнувся до її щоки. Вона не здригнулась. Лише закрила очі.

— Я тебе не просто люблю, — прошепотів він. — Я в тобі живу.

Вона відповіла поцілунком. Повільним. Глибоким. У якому було не бажання — а правда. У якому не було нічого, крім прийняття.

У цю ніч вони не грали. Не говорили про концерти, про репертуар, про мрії. Вони лежали на сцені філармонії, накрившись ковдрою з гримерки, слухаючи, як у вікна б’ється перший весняний дощ.

— Це як ритм, — сказала вона, сховавшись у його плечі. — Як дихання.

— Як наша музика, — відповів він. — Нарешті — без партитури.

Це не було “перше кохання”. І не “пристрасть”. Це було палаюче серце, яке не кричить, не горить зовні. А тліє всередині, даючи тепло там, де раніше було холодно.

І, можливо, саме так виглядає справжня любов: не сцена, не фінал, не феєрверк. А просто — двоє. У тиші. У русі. В доторку, який не обіцяє — а вже є.