Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Те, як він мене тримав, як направляв мої рухи — це не про фізичне. Це було про владу, яку я добровільно віддала йому на кілька годин.

А коли все стихло…

Коли світ завмер…
Коли ми обидвоє були знесилені — він просто залишився поряд. Мовчки.
Він не притискав мене до себе. Не цілував. Але його долоня лежала на моїй спині, і в тому жесті було більше, ніж у сотнях фраз.
— Ти не уявляєш, скільки років я це собі уявляв, — прошепотів він, коли моє дихання нарешті вирівнялось.
Я не відповіла. Мені здавалося, що будь-яке слово зруйнує цю напругу, цю тишу, в якій ми обоє вперше не грали. Просто були.

Я повільно встала, натягнула халат. Він залишився лежати на канапі — безмовний, розслаблений, але напруження досі тремтіло в повітрі.

Я пішла у ванну, увімкнула воду й сперлася руками об раковину. У дзеркалі — я: розпатлана, зі злегка припухлими губами, з блиском в очах, якого не було вже давно. Не тому, що він мене хотів. А тому, що я дозволила собі бути собою.

І в цій версії себе — я була жива. Навіть якщо це коштуватиме мені розбитого серця згодом.