Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Арсен зупинив машину біля мого під’їзду. В темряві його очі здавалися ще глибшими, ще небезпечнішими.
— Змерз, — сказав він тихо, не дивлячись на мене. — У тебе є чай?
Я на секунду зам’ялася, але все ж кивнула.
— Заходь. Я зроблю тобі чай.

Квартира зустріла нас теплою тишею. Я увімкнула маленький світильник в коридорі. Він стягнув з себе верхній одяг і його рухи були повільні, спокійні, впевнені — аж надто.
Відчула, як він підійшов ближче. Гаряче повітря його тіла торкнулося мого плеча.
— Ти завжди така тиха, коли хвилюєшся? — прошепотів він майже у самісіньке вухо.
Я розвернулася різко, готова дати відсіч, але опинилася занадто близько. Його долоня лягла на мою щоку. Тепла, впевнена. Небезпечна.
— Не грай зі мною, Арсене, — сказала я пошепки.
Він усміхнувся.
— Це не гра, Карино. Це момент, де або ми згоримо, або виживемо.
Я відчула, як його пальці ковзнули по моїй шиї — легко, майже невинно, але від того дотику по спині пробіг холод.
— Зніми пальто, — прошепотів він, нахилившись до мого вуха. Його голос був оксамитовим, але не просив. Він наказував.
Я не відповіла. Просто мовчки стягнула з себе верхній одяг і повісила на гачок.

Арсен дивився на мене так, ніби знав усі мої слабкі місця. А ще гірше — ніби вмів ними керувати.
— Завари чай, — додав він, не відводячи погляду.
Я рушила до чайника, але за секунду відчула, як він опинився впритул за моєю спиною. Його долоня притисла мене до стільниці, інша ковзнула на мою талію.
— Ти думала, що можеш тримати мене на відстані? — Його голос заглибився. — Після того, як граєш моїми нервами. Після того, як зникаєш тоді, коли я тебе чекаю.
Я мовчала. Дихати стало важче.
— Скажи, що ти хочеш цього, — прошепотів він, вільною рукою нахиливши мою голову трохи назад. Його пальці ковзнули по моїй ключиці, зупинившись на пульсі.
Я стиснула зуби. Не тому що не хотіла. А тому що саме цього він і чекав — визнання.
— Я...
Він не дав договорити. Його губи опустилися до моїх, вимогливо, глибоко, так, як цілують лише тоді, коли знають, що ти вже здавалася.
Його поцілунок був не просто владним — він був визнанням перемоги, за яку він так довго боровся. Він не давав мені простору — лише тепло і контроль. Його рука впевнено стискала мою талію, не залишаючи мені ані сантиметра свободи.
— Відповідай, Карино, — видихнув він мені в губи. — Ти хочеш цього. Скажи це.
Моє дихання було нерівним, серце калатало. Я відчувала, як кожна клітина мого тіла тремтить — не від страху, а від того, що нарешті хтось володіє мною повністю, не питаючи дозволу, бо він його… відчуває.
Я кивнула. Ледь. Але цього вистачило.
— Хороша дівчинка, — прошепотів він і вхопив мене за підборіддя, змушуючи дивитися йому прямо в очі. — Зараз я тобі покажу, що означає належати мені.

Він розвернув мене обличчям до стільниці, тримаючи за зап’ястя. Його тіло — щільно притиснуте до мого. Рухи були контрольовані, точні. Не поспішав. Він смакував кожен момент, кожен жест, кожен здриг мого тіла.
— Не рухайся, — сказав він низько.

Я стояла, як у тумані, відчуваючи кожен сантиметр його близькості. Він проводив пальцями по моїй шиї, по ключицях, спускаючись нижче, відкриваючи мене для себе — поступово, із холодною впевненістю хижака.

Мене розривало всередині від того, наскільки повністю він заповнював собою простір, час і мене.
— Я не забуду, як ти дивилася на нього в тому клубі, — шепотів він, легко ковзаючи губами по моїй шиї. — Але я зроблю так, щоб після сьогоднішнього вечора… ти більше не уявляла нікого, окрім мене.
Я хотіла відповісти. Хотіла сказати, що не зобов’язана нічим. Але його рухи, дотики змусили мене мовчати.
Невже я здалася?
О так, я здалася як жінка, яка знала: ця ніч залишиться в мені назавжди.

Його руки ковзали повільно, наче він вивчав кожен міліметр мого тіла, вже давно знайомого йому. Але цього разу — інакше. Не як прояв бажання, а як право, здобуте через кожен наш конфлікт, через кожне слово, що ми не встигли сказати.

— Ти відчуваєш? — прошепотів він мені на вухо. — Це не помста. Це те, ким ми є насправді, коли ніхто не бачить, — його голос був хрипким, ніби він сам ледь стримував себе.
Я стояла мовчки, стискаючи край стільниці. Відчувала себе ніби в центрі циклону — там, де абсолютна тиша, але довкола все буря.
Його пальці розстібали ґудзик за ґудзиком, повільно, наче караючи мене за кожну відмову, за кожне зникнення, за кожен погляд, який я кидала на когось іншого. Я була вогнем і попелом одночасно.
— Ти хотіла забути мене, — шепотів Арсен, ковзаючи губами по моїй ключиці. — А я хочу, щоб ти запам’ятала кожну деталь.
Його дотик був ніжністю, загорнутою в контроль. Він не ламав — він формував мене заново, на свій лад, під свою волю, у своїх правилах. І найстрашніше — я хотіла цього. Я не хотіла влади. Я хотіла його присутності. Цілковитої, справжньої. Без фальші.

Він підняв моє обличчя до свого, і ми зустрілися очима. Там, у його погляді, не було гніву. Лише спрага. Лише потреба володіти — мною, моментом, правом бути єдиним, кого я впущу так близько.
— Сьогодні — ти моя. Повністю. Без залишку.
І я кивнула.
Я здалася не тому, що він змусив. А тому, що я сама хотіла бути тільки його.

Мене затоплювало зсередини.
Мене більше не було — була лише вона, версія мене, яку він витягнув назовні. Та, що не протестує, не тікає, не доводить нічого. Та, що просто живе моментом, повністю злитим із ним.

У його рухах не було поспіху. У його дотиках — нетерплячості. Але все, що він робив, мало чіткий ритм. Пульсуючий. Владний. Звичний. Наче він вже сто разів це робив, у своїй уяві, коли я проходила повз, ігноруючи, насміхаючись, мовчки дражнячи його своєю свободою.

Зараз свобода зникла. Я сама її віддала.

Він нахилив мене, обережно, але без зайвих слів. Його руки затримувались там, де шкіра найчутливіша. Його подих торкався спини. Кожен рух — наче вічність. Я хотіла просити більше, але знала: не мені задавати темп.