Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

— Не хочу я того Кістріна! — тонко крикнула дівчинка, а в її зелених очах щось блиснуло. — Нехай собі Кістрін знайде гарний та дурний матеріал! Я — ніякий там не матеріал! Не буду ніякою там княгинею!

— Тихо, Дитино Старшої Крові. — Дріада пригорнула Цірі. — Не кричи. Звичайно, княгинею ти не будеш…

— Звичайно, — кисло втрутився відьмак. — А ти, Ейтне, і я — добре знаємо, чим вона буде. Бачу, що це вже вирішено. Ну, нехай. Яку відповідь я маю передати королю Венцлаву, Пані Брокілону?

— Жодної.

— Як це — жодної?

— Жодної. Він це зрозуміє. Раніше, набагато раніше, коли Венцлава ще не було на світі, до Брокілону під’їжджали вже герольди, дуділи роги й труби, блищала зброя, вилися прапорці й штандарти. «Скорися, Брокілоне!» — кричали. «Король Козізубек, володар Лисої Гірки й Підмоклої Луки, жадає, щоб ти скорився, Брокілоне!» А відповідь Брокілону завжди була однакова. Коли ти залишиш мій Ліс, Ґвинблейдде, озирнися і послухай. У шумі листя ти почуєш відповідь Брокілона. Перекажи її Венцлаву й додай, що іншої він не почує ніколи, поки стоять дуби у Дуен Канела. Доки росте тут хоча б одне дерево й живе хоча б одна дріада.

Ґеральт мовчав.

— Ти говориш, щось закінчується, — повільно продовжувала Ейтне. — Неправда. Є речі, які не закінчуються ніколи. Ти говориш мені про виживання? Я за виживання б’юся. Бо Брокілон стоїть завдяки моїй битві, а дерева живуть довше за людей, треба тільки берегти їх від ваших сокир. Ти говориш мені про королів і князів. Хто вони такі? Ті, яких я знаю, — це білі скелети, що лежать у некрополях Крааґ Ану, там, у глибині лісу. У мармурових мавзолеях, на стосах жовтого металу й блискучих камінців. А Брокілон існує, дерева шумлять над руїнами палаців, коріння розриває мармур. Чи твій Венцлав пам’ятає, ким були ті королі? Чи ти пам’ятаєш це, Ґвинблейдде? А якщо ні — то як ти можеш твердити, що щось закінчується? Звідки ти знаєш, кому призначено погибель, а кому — вічність? Що уповноважує тебе говорити про призначення? Чи ти хоча б знаєш, чим є призначення?

— Ні, — погодився він. — Не знаю. Але…

— Якщо не знаєш, — урвала вона, — для жодного «але» місця вже немає. Ти не знаєш. Просто не знаєш.

Вона замовкла, торкнулася рукою чола, відвернулася.

— Коли ти був тут уперше, роки тому, — продовжила, — ти також не знав. А Морени… Моя дочка… Ґеральте, Моренн мертва. Загинула над Стрічкою, боронячи Брокілон. Я не впізнала її, коли принесли тіло. Мала обличчя, розбите копитами ваших коней. Призначення? І тепер ти, відьмак, який не міг дати Моренн дитини, приводиш мені її, Дитя Старшої Крові. Дівчинку, яка знає, що таке призначення. Ні, це не те знання, із яким би ти погодився, яке б міг прийняти. Вона просто вірить. Повтори, Цірі, повтори те, що ти сказала мені перед тим, як сюди увійшов цей відьмак, Ґеральт із Рівії, Білий Вовк. Відьмак, який не знає. Повтори, Дитино Старшої Крові.

— Вельмож… Шляхетна пані, — сказала Цірі, і голос її ламався. — Не затримуй мене тут. Я не можу… Я хочу… додому. Хочу повернутися додому із Ґеральтом. Я мушу… З ним…

— Чому з ним?

— Бо він… Він — моє призначення.

Ейтне відвернулася. Була дуже блідою.

— І що ти на це, Ґеральте?

Він не відповів. Ейтне сплеснула в долоні. Усередину дуба, випливаючи, наче дух з ночі, яка панувала назовні, увійшла Бренн, обома руками тримаючи великий срібний кубок. Медальйон на шиї відьмака швидко, ритмічно затремтів.

— І що ти на це? — повторила срібноволоса дріада, встаючи. — Вона не хоче залишатися в Брокілоні! Вона не хоче бути дріадою! Вона не хоче замінити мені Моренн, хоче піти, піти за своїм призначенням! Чи не так, Дитино Старшої Крові? Чи ти саме цього хочеш?

Цірі кивнула, схиливши голову. Плечі її тремтіли. Відьмаку було досить.

— Навіщо ти знущаєшся з цієї дитини, Ейтне? Адже за хвильку ти даси їй Води Брокілону[45], й те, чого вона хоче, перестане мати будь-яке значення. Навіщо ти це робиш? Навіщо робиш це у моїй присутності?

— Хочу показати тобі, чим є призначення. Хочу довести тобі, що нічого не закінчується. Що все лише починається.

— Ні, Ейтне, — сказав він, встаючи. — Мені прикро, зіпсую тобі цю демонстрацію, але не маю наміру на це дивитися. Ти задалеко зайшла, Пані Брокілону, намагаючись підкреслити ту прірву, яка нас розділяє. Ви, Старший Люд, любите повторювати, що ненависть вам чужа, що це відчуття, властиве виключно людям. Але це неправда. Ви знаєте, що таке ненависть, і умієте ненавидіти, тільки виказуєте її трохи інакше, мудріше й менш різко. Але через те — й більш жорстоко. Я приймаю твою ненависть, Ейтне, від імені всіх людей. Я заслуговую на неї. Мені прикро через Моренн.

Дріада не відповідала.

— І, власне, це і є відповідь Брокілона, яку я маю переказати Венцлаву із Брюґґе, правда? Застереження і виклик? Наочний доказ ненависті й Сили, що дрімають між цими деревами, по волі яких за мить людська дитина вип’є отруту, що нищить пам’ять, узявши її з рук іншої людської дитини, чию психіку й пам’ять уже знищено? І ту відповідь має віднести Венцлаву відьмак, який знає — і полюбив — обох дітей? Відьмак, винний у смерті твоєї доньки? Добре, Ейтне, підкорюся твоїй волі. Венцлав почує твою відповідь, почує мій голос, побачить мої очі й усе в них прочитає. Але дивитися на те, що має статися, я не мушу. І не хочу.

Ейтне все ще мовчала.

— Прощавай, Цірі. — Ґеральт став на коліно, пригорнув дівчинку. Плечі Цірі затрусилися сильніше. — Не плач. Адже ти знаєш, що з тобою тут не може статися нічого поганого.

Цірі шморгнула носом. Відьмак устав.

— Прощавай, Бренн, — сказав він молодшій дріаді. — Будь здоровою й бережися. Виживи, Бренн, живи так довго, як твоє дерево. Як Брокілон. І ще одне…

— Так, Ґвинблейдде? — Бренн підняла голову, а в очах її засяяли сльози.

— Легко вбивати з лука, дівчино. Як же легко спустити тятиву й думати: це не я, не я, це стріла. На моїх руках немає крові того хлопця. Це стріла вбила, не я. Але стрілі нічого не сниться вночі. Нехай і тобі не сниться вночі, синьоока дріадо. Прощавай, Бренн.

— Мона… — сказала невиразно Бренн. Кубок, який