Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

— Що?

— Мона! — простогнала вона. — Я — Мона! Пані Ейтне! Я…

— Досить цього, — різко сказала Ейтне. — Досить. Опануй себе, Бренн.

Ґеральт сухо розсміявся.

— Ось твоє призначення, Лісова Пані. Я шаную твою завзятість і твою війну. Але я знаю, що скоро ти будеш воювати сама. Остання дріада Брокілону, яка посилає на смерть дівчат, які, втім, усе ще пам’ятають свої справжні імена. Незважаючи ні на що — зичу тобі щастя, Ейтне. Прощавай.

— Ґеральте… — прошепотіла Цірі, сидячи нерухомо, із опущеною головою. — Не залишай мене… саму…

— Білий Вовче, — сказала Ейтне, обіймаючи згорблені плечі дівчинки. — Ти мав чекати, аж поки вона тебе про це попросить? Щоб ти її не кидав? Аби витримав біля неї до кінця? Навіщо ти хочеш лишити її у таку мить? Залишити саму? Куди ти хочеш втекти, Ґвинблейдде? І від чого?

Цірі ще більше нахилила голову. Але не розплакалась.

— Аж до кінця, — кивнув відьмак. — Добре, Цірі. Не залишишся самою. Я буду поряд. Не бійся нічого.

Ейтне вийняла кубок із тремтячих рук Бренн, підняла його.

— Ти вмієш читати Старші Руни, Білий Вовче?

— Умію.

— Прочитай, що викарбувано на кубці. Це кубок із Крааґ Ану. Пили з нього королі, яких уже ніхто не пам’ятає.

— Duettaenn aef cirran Caerme Glaeddyv. Yn a esseath.

— Чи ти знаєш, що воно означає?

— Меч призначення має два леза… Одним є ти.

— Підведися, Дитино Старшої Крові. — У голосі дріади задзвеніла сталь наказу, якому неможливо було пручатися, воля, якій не можна було протистояти. — Пий. Це Вода Брокілону.

Геральт закусив губу, вдивляючись у сріблясті очі Ейтне. Не дивився на Цірі, яка повільно підносила до губ край кубка. Уже бачив це — колись. Конвульсії, судоми, несамовитий, страшезний, поволі згасаючий крик. І пустка, омертвіння й апатія в очах, що поволі відкриваються.

Він це вже бачив.

Цірі пила. По нерухомому обличчю Бренн повільно котилася сльоза.

— Досить. — Ейтне відібрала в неї кубок, поставила на землю, обома руками погладила волосся дівчинки, що спадало на плечі попелястими хвилями.

— Дитино Старшої Крові, — сказала. — Вибирай. Бажаєш ти залишитися у Брокілоні чи вирушити за своїм призначенням?

Відьмак із недовірою похитав головою. Цірі дихала дещо швидше, зарум’янилася. І нічого більше. Нічого.

— Хочу вирушити за моїм призначенням, — сказала дівчинка, дивлячись в очі дріади.

— Тож нехай так станеться, — сказала Ейтне коротко й холодно.

Бренн голосно зітхнула.

— Я хочу залишитися сама, — сказала Ейтне, повертаючись до них спиною. — Прошу, вийдіть.

Бренн схопила Цірі, торкнулася плеча Ґеральта, але відьмак відвів її руку.

— Дякую тобі, Ейтне, — сказав.

Дріада поволі повернулася.

— За що ти мені дякуєш?

— За призначення, — посміхнувся він. — За твоє рішення. Бо це ж не була Вода Брокілону, правда? Призначенням Цірі було повернутися додому. І це ти, Ейтне, відіграла роль призначення. І я за це тобі дякую.

— Як мало ти знаєш про призначення, — гірко сказала дріада. — Як мало ти знаєш, відьмаче. Як мало ти бачиш. Як мало ти розумієш. Ти дякуєш мені? Дякуєш за роль, яку я відіграла? За ярмарковий фокус? За жартик, за обман, за містифікацію? За те, що меч призначення був, як тобі здається, з дерева, вкритого позолотою? Тоді давай, не дякуй, а викрий мене. Наполягай на своєму. Доведи, що правда на твоєму боці. Жбурни мені свою правду в обличчя, покажи, як тріумфує твереза, людська істина, здоровий глузд, завдяки яким, як вам здається, ви завоюєте світ. Ось Вода Брокілону, ще трохи залишилося. Зважишся, здобувану світу?

Ґеральт, хоча й роздратований її словами, завагався, але тільки на мить. Вода Брокілону, навіть автентична, не мала на нього впливу, на ті токсини, що в ній містилися, на галюциногені таніни він був повністю відпорний. Але ж це не могла бути Вода Брокілону, Цірі пила її, і нічого їй не сталося. Він узяв кубок, обіруч, глянув у сріблясті очі дріади.

Земля утекла в нього з-під ніг, миттєво, повалила його на спину. Потужний дуб закрутився і затрусився. Насилу мацаючи довкола здерев’янілими руками, він розплющив очі, й було це так, наче відпихав мармурову плиту саркофага. Побачив над собою маленьке личко Бренн, а за ним блискучі, наче ртуть, очі Ейтне. І ще інші очі, зелені, наче смарагди. Ні, світліші. Наче трава навесні. Медальйон на його шиї трусився і вібрував.

— Ґвинблейдде, — почув він. — Дивися уважно. Ні, аніскільки не допоможе тобі, якщо заплющиш очі. Дивися, дивися на своє призначення.

— Пам'ятаєш?

Раптовий вибух світла, що рве завісу диму, великі, важкі від свічок канделябри, по яких стікають фестони воску.

Кам’яні стіни, стрімкі сходи. Зеленоока попелястоволоса дівчина, що йде ними, — у діадемці, із майстерно різьбленою гемою, у сріблясто-блакитній сукні з подолом, який притримує паж у багровому кубрачку.

— Пам’ятаєш?

Його власний голос, що говорить… Говорить…

Повернуся сюди за шість років…

Альтанка, тепло, запах квітів, важке, монолітне гудіння бджіл. Він сам, на колінах, подає троянду жінці з попелястим волоссям, що розсипалося локонами з-під вузького золотого обруча. На пальцях долоні, що бере троянду з його руки, персні зі смарагдами, великі зелені кабошони.

— Повернися сюди, — говорить жінка. — Повернися сюди, якщо зміниш рішення. Твоє призначення буде чекати.

«Я ніколи не повернувся, — подумав він. — Я ніколи туди… не повернувся. Ніколи не повернувся до…»

Куди?

Попелясте волосся. Зелені очі.

Знову його голос, у темряві, у мороці, в якому гине все. Є тільки вогні, вогні аж до горизонту. Курява іскор у пурпурному димі. Беллетейн! Травнева Ніч! Із клубів диму дивляться темні, фіалкові очі, що сяють на блідому трикутному обличчі, яке закриває чорна кучерява буря локонів.

Йеннефер!

— Замало. — Вузькі губи видіння раптом кривляться, по блідій щоці тече сльоза. Швидко, все швидше, наче крапля воску по свічці.

— Замало. Треба чогось більшого.

— Йеннефер!

— Ніщо за ніщо, — говорить видіння голосом Ейтне. — Ніщо й пустка, яка є у тобі, здобувану світу, який не може навіть здобути жінку, яку кохає. Від якої ти йдеш і тікаєш, маючи її на відстані витягнутої руки. Меч призначення має два леза. Одним є ти. А що є іншим, Білий Вовче?

— Немає призначення. — Його власний голос. — Немає.

Немає. Не існує. Єдиним, що призначено всім, є смерть.

— Це правда, — говорить жінка з попелястим волоссям і з загадковою усмішкою. — Це правда, Ґеральте.

Жінка має на собі сріблястий обладунок, закривавлений, погнутий, продірявлений вістрями пік чи алебард. Кров вузьким струмком тече з кутика її загадково й некрасиво усміхнених вуст.

— Ти насміхаєшся з призначення, — говорить вона, не перестаючи посміхатися. — Насміхаєшся з