Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

— Ка… Каланте!

— Ти можеш його врятувати. — Голос Ейтне з-за завіси диму. — Можеш його врятувати, Дитино Старшої Крові. До того як він зануриться у ніщо, яке він так уподобав. У чорний безкінечний ліс.

Очі, зелені, наче трава навесні. Дотик. Голоси, що кричать незрозумілим хором. Обличчя.

Він не бачив уже нічого, летів у прірву, у пустку, у темряву. Останнім, що він почув, був голос Ейтне:

— Тож нехай так станеться.

VII

— Ґеральте! Прокинься! Прокинься, прошу!

Він розплющив очі, побачив сонце, золотий дукат із чітким краєм, угорі, над верхівками дерев, за каламутною заслоною вранішньої імли. Лежав він на мокрому губчастому мосі, твердий корінь муляв йому в спину.

Цірі стояла перед ним на колінах, шарпаючи за полу куртки.

— Зараза… — Він відкашлявся, роззирнувся. — Де це я? Як я тут опинився?

— Не знаю, — сказала вона. — Я прокинулася мить тому, тут, поряд із тобою, страшненько задубла. Не пам’ятаю, як… Знаєш що? Це чари!

— Напевне ти маєш рацію. — Він усівся, витрусив соснові голки з-за коміру. — Напевне ти маєш рацію, Цірі. Вода Брокілону, холера… Здається, дріади повеселилися за наш кошт.

Він устав, підняв свій меч, що лежав поряд, перекинув пояс через плечі.

— Цірі?

— Ага?

— Ти також повеселилася за мій кошт.

— Я?

— Ти донька Паветти, внучка Каланте з Цінтри. Ти знала від самого початку, хто я такий?

— Ні, — почервоніла вона. — Не з початку. Ти відчарував мого тата, правда?

— Неправда, — похитав він головою. — Це зробила твоя мама. І твоя бабуся. Я тільки допоміг.

— Але няня казала… Казала, що я призначена. Бо я — Несподіванка. Дитя Несподіванка. Ґеральте?

— Цірі, — він подивився на неї, похитуючи головою і посміхаючись, — повір мені, ти найбільша несподіванка, яка могла мене спіткати.

— Ха! — Обличчя дівчинки проясніло. — Це правда! Я призначена. Няня казала, що прийде відьмак, у якого буде біле волосся, й забере мене. А бабця верещала… А, що там! Куди ти мене забереш, скажи?

— Додому. До Цінтри.

— Ах… А я подумала, що…

— Подумаєш дорогою. Ходімо, Цірі, треба вийти з Брокілону. Це небезпечне місце.

— Я не боюся!

— Але я боюся.

— Бабця говорила, що відьмаки нічого не бояться.

— Бабця перебільшує. Ходімо, Цірі. Аби я ще знав, де ми…

Він глянув на сонце.

— Ну, ризикнемо… Підемо туди.

— Ні. — Цірі зморщила ніс, вказала в протилежному напрямку. — Туди.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю, — знизала вона плечима, глянула на нього беззахисним і здивованим смарагдовим поглядом. — Якось… Щось там… Не знаю.

«Дочка Паветти, — подумав він. — Дитя… Дитя Старшої Крові? Можливо, щось унаслідувала від матері».

— Цірі. — Він розв’язав сорочку, витягнув медальйон. — Торкнися його.

— Ох, — відкрила вона рот. — Але страшенний вовк. Ото в нього ікла.

— Торкнися.

— Йой!!!

Відьмак посміхнувся. Він також відчув різке тремтіння медальйону, різку хвилю, що пробігла срібним ланцюжком.

— Він ворухнувся! — зітхнула Цірі. — Ворухнувся!

— Знаю. Ідемо, Цірі. Веди.

— Це чари, правда?

— Авжеж.

Було так, як він і передбачав. Дівчинка відчула напрям. Яким чином — не знав. Але швидко, швидше, аніж він очікував, вийшли вони на дорогу, на вилоподібне, потрійне розгалуження. Це був кордон Брокілону — принаймні, для людей. Ейтне, як він пам’ятав, цього не визнавала.

Цірі закусила губу, зморщила ніс, завагалася, дивлячись на перехрестя, на піщані вибоїсті дороги, вибиті копитами й колесами возів. Але Ґеральт уже знав, де вони є, не мав і не хотів покладатися на її непевні здібності. Рушив шляхом, що вів на схід, до Брюґґе.

Цірі, усе ще наморщена, поглядала на західну дорогу.

— Туди — до замку Настроґ, — покепкував він. — Ти за Кістріном скучила?

Дівчинка забурчала, пішла за ним слухняно, але ще кілька разів оглядалася.

— У чому річ, Цірі?

— Не знаю, — прошепотіла вона. — Але це поганий шлях, Ґеральте.

— Чому? Ми йдемо до Брюґґе, до короля Венцлава, який живе в красивому замку. Викупаємося у лазні, виспимося на ліжку із периною…

— Це погана дорога, — повторила вона. — Погана.

— Факт, я бачив і кращі. Припини крутити носом, Цірі. Йдемо, жвавіше.

Вони минули різкий поворот. І виявилося, що Цірі мала рацію.

Обступили їх раптово, швидко, з усіх боків. Люди у високих шоломах, кольчугах і темно-синіх туніках із жовто-чорною шахівницею Вердена на грудях. Оточили їх, але жоден не наблизився і не торкнувся зброї.

— Звідки й куди це ви? — гарикнув кремезний чолов’яга у витертій зеленій одежині, встаючи перед Ґеральтом на широко розставлених кривих ногах. Обличчя мав темне й зморщене, наче сушена сливка. Лук і стріли з білим пір’ям стирчали в нього з-за спини, високо над головою.

— З Випалок, — невимушено збрехав відьмак, зі значенням стискаючи ручку Цірі. — Повертаюся до себе, у Брюґґе. А що?

— Королівська служба, — сказав темноволосий трохи ґречніше, наче тільки тепер помітивши меч за спиною Ґеральта. — Ми…

— Давай-но його сюди, Юнґхансе! — крикнув хтось, хто стояв далі на дорозі. Солдатня розступилася.

— Не дивися, Цірі, — швидко сказав Ґеральт. — Відвернися. Не дивися.

На дорозі лежало звалене дерево, що блокувало проїзд плутаниною коренів. Надрубана й зламана частина стовбура біліла в придорожніх хащах довгими променями трісок. Перед деревом стояв віз, накритий полотнищем, що приховував вантаж. Малі кошлаті коні лежали на землі, заплутані в дишла й віжки, нашпиговані стрілами, вишкіривши жовті зуби. Один ще жив, важко хрипів, кидався.

Були там також і люди, які лежали в темних пасмах крові, що просякнула пил, перевішувалися через борти возу, корчилися біля коліс.

З-поміж згромаджених навколо воза озброєних людей вийшло поволі двоє, потім долучився до них третій. Інші — було їх десь із десяток — стояли нерухомо, тримали коней.

— Що тут трапилося? — запитав відьмак, стаючи так, аби заслонити від очей Цірі картину різанини.

Косоокий чоловік у короткій кольчузі й у високих чоботах допитливо подивився на нього, із хрускотом потер заросле підборіддя. На лівому передпліччі мав витертий і блискучий шкіряний манжет, який носили лучники.

— Напад, — сказав коротко. — Вибили купців лісові мавки. А ми тут слідство ведемо.

— Мавки? Напали на купців?

— Ти ж бачиш, — вказав рукою косоокий. — Набиті стрілами, наче їжаки. На гостинцю! Нахабнішають лісові відьми. Уже не тільки в ліс не можна увійти, уже навіть шляхом уздовж лісу не можна.

— А ви, — примружився відьмак, — хто такі?

— Еврилова дружина. Із настрозьких десяток. Під бароном