Читати книгу - "Мальви. Орда"

— Вацьпан витрачає надто багато енергії на безсилу лють, пан… коронний, — в’їдливо відказав Калиновський. — Так було, зрештою, під Корсунем. Пан надто обфітий на амбіцію, а вона заважає зважити реальні сили ворога. І тепер замість пронюхати, що замишляє хан після Зборова — адже для чогось він залишив короля на троні, — пан тільки й знає, що плювати на регіментаріїв, Яна Казимира і бачити уві сні Хмельницького на палі. Я ж знаю, що до Варшави прибули гінці з Болгарії просити в короля допомоги на повстання проти Туреччини, і що це на руку Іслам–Ґіреєві. Він уже кокетує з Венецією і до короля послів слав з пропозицією обопільно рушити на Османів. Вашмосьць ніколи не задумувався над тим, що в такій ситуації, коли Хмельницький оголосив себе підданим турецького султана, може виникнути конфлікт між гетьманом і ханом?

— Волі мені треба, і я зітру козацьку ребелію, як дванадцять років тому!

— Киньте оті похвальби, пане… коронний, — Калиновський не міг приховати іронії, коли вимовляв титул Потоцького. — Ви ж самі бачили, що то за ребелія. Хмельницький — політик, і, якщо він захоче, — Швецію натроюдить проти нас, і Москва завжди готова його підперти для своєї користі. Нам треба добитися аудієнції в хана. Він, мені здається, подумує про розрив із Хмельницьким, ну, а в усякому разі, боїться його вікторії. Та коли передчасно станеться той розрив, Річ Посполита загине. Гетьман у ту ж мить знайде північного і східного спільників. Треба ще однієї війни, подібної до зборівської…

— Co pan mоwi![189] — аж скочив Потоцький. — Ще одна угода, ще сорок тисяч реєстрових, ще три воєводства? То здрайство навіть мислити таке!

— Все це пишні патріотичні фрази, пане… кгм… коронний. Я ж кажу вашмосьці: потрібна ще одна баталія і ще одна… ханська зрада. Хіба не може зрозуміти вацьпан, що Іслам–Ґірей попросту продав Хмельницького під Зборовом. Бо коли б ні, то ми мали б на Чуфут–кале ще одного зацного компаньйона — ясновельможного круля Речі Посполитої. Тепер же… Хан напевно вже знає, що великий візир Кепрілі від імені султана місяць тому, в лютому, формально визнав Україну васальною державою Османської імперії. Треба розпалити гнів ханський… Я чув цікаву приказку від наших стражників: «Скоріше, ніж ворог, перемігши тебе, повечеряє, ти повинен, перемігши його, поснідати».

Мабуть, уперше за два роки співжиття в неволі Потоцький визнав за Калиновським слушність. Він не гаючись сів до столу і почав складати супліку ханові, щоб її ще сьогодні передати стражником до двору.

Стояла Марія, як колись давно, при дорозі, що курно в’ється з Бахчисарая до Ак–мечеті, і пильно приглядалася до татарського війська, намагаючись не пропустити жодного обличчя. Вирушав кримський кіш ще раз походом туди — на Україну. Тривога нудила серце — різне кажуть люди в Мангуші: кажуть, хан великий ясир пригнав до Перекопу, повертаючись того разу з України, і в Кафі заганяли на галери не лядських бранців, а козацьких синів і дочок. Мальву засліпила любов, вона не вірить. А щось мусить бути в тому правди… Яку ж то долю тепер несуть Україні ханські війська?

У шапках, шкірянках, на густогривих малих конях, такі самі, як ті, що вели її із Соломією на сириці більше десятка років тому — чамбул за чамбулом. То страшна сила, і якої треба відваги, щоб впускати їх до краю, відчиняти їм ворота…

Пройшли передні відділи, вляглася курява, і на обрії силуетами виросли вершники в дзьобатих шоломах — то наближався ханський почет під зеленим прапором. Посередині сам… зять на коні. Здалеку видно його похмуре, жорстоке обличчя. Як, як то Мальва… могла?.. Попереду тягнуть на арбах гармати, а воїни, заковані в панцири, важко бряжчать шаблями і щитами, і частокіл списів жалить весняне небо.

Чи побачить його, того улюбленого ханського сеймена, якого чомусь нарекла своїм сином? Чи не вигадало собі материнське серце? Та однаково, воно вже прийняло, хай і чужу, дитину до себе — і болить, і карається від туги: два роки не бачила його, ще з того часу, як ішли на Зборів. Може, загинув?

Уже близько… Хан звисока поглядає на матір своєї дружини, начебто тепліє його погляд. Марія насмілюється підійти ближче. Пропускає одне за одним обличчя сейменів, де він подівся — білочубий яничар? Один ряд, другий, і раптом її саму знаходять блакитні очі, і підсвідомо вихоплюється з горла Марії тихий крик:

— Мен–оглу!

Селім на мить зупинив коня і рушив далі, не відводячи голови від жінки, що назвала його сином.

Йшла поруч, підбігала, щоб вдивитися ще раз у нього, ні, не обманює материнське серце — це він!

— Хто я тобі? — спитав Селім тихо, та коні йшли все швидше й швидше, хан поспішав в Україну.

— Сину! — закричала вслід, і він почув її голос, знову спинив на мить коня.

— Сину, пожалій землю свою!..

Наприкінці червня 1651 року Хмельницький отаборився над річкою Пляшівкою, що за чотири милі впадає в Стир біля Берестечка, і чекав на хана. Вістка про те, що Іслам–Ґірей, не взявши викупу, відпустив Потоцького і Калиновського на волю без відома Хмельницького, не віщувала добра. Спілка з ханом непевна, московський цар відмовчався, хоча, щоправда, щедро обдарував послів Хмельницького.

Опівдні вістові донесли гетьманові, що зі Сокаля до Берестечка іде король з гусарією, драгунією, рейтарами, з усім посполитим рушенням. Військом знову командують Потоцький і Калиновський. Цього ж дня прибули татари і зайняли позицію на лівому крилі козацьких бойових лаштунків.

Був саме перший день байраму, тож ординці святкували. Забирали з поблизьких сіл Солонева й Острова овець та корів, варили в казанах каурму і обпивалися айраном.

Хмельницький цілий день молився в острівській церковці Святого Михаїла і сповідався перед боєм.

Понад вечір густі тумани лягли над Стиром, сховалося Берестечко в тривожній імлі. Вранці з молочної пелени виринуло раптом польське військо під гаптованими золотом корогвами, зашуміли залізними крилами, втиканими білим пір’ям, королівські гусари і стали шахівницею, вийшли панцирні корогви в гартованих кольчугах, за ними рейтари в капелюхах зі страусовими перами і строкате посполите рушення.

Два дні проминуло в дрібних сутичках, король чекав на козацько–татарський наступ. Іслам–Ґірей чогось вичікував, татари з тривогою перемовлялися про князя Вишневецького.

На третій день до татарського табору прибув полковник Джеджалій з гетьманським наказом ударити негайно з обох