Читати книгу - "Мобі Дік, або Білий кит"

До того ж, здійснюючи переходи з одного пасовиська до іншого, кашалоти, керуючись безпомилковим інстинктом — а може, потаємними вказівками з вищих сфер, — пересуваються, як то в нас кажуть, по каналах, тримаючи курс в океані з такою неухильною точністю, якої не може досягти жодний корабель, навіть маючи дуже детальні карти. Незважаючи на те що загальний напрям у кожного окремого кита завжди є прямим, наче борозна землеміра, і переслідувати його доводиться в його прямому кільватері, ширина каналу, по якому він пливе, може бути різною і часом сягає кількох миль (буває більше, буває менше, одне слово, по-різному), проте завжди лишається видимою з верхівки щогли китобійного корабля. А це означає, що в якийсь певний час у цих вузьких межах по всій довжині цього каналу можна твердо сподіватися на зустріч з китами.

Тому Ахаб міг не лише у визначений час натрапити на свою здобич у загальновідомих районах китових пасовиськ, але й так уміло розрахувати курс, щоб навіть під час плавання в безмежному океанському просторі не втрачати надію на очікувану зустріч.

Та втім, таки існувала одна обставина, яка на перший погляд начебто ускладнювала здійснення його божевільних, але ретельно обміркованих намірів. (Проте і це насправді було не так.) Попри те що кашалоти як стадні тварини справді проводять певний час у тій чи іншій зоні, з цього ще не можна зробити висновок, що саме те стадо, яке торік перебувало на даній широті і довготі, опиниться на цьому самому місці і цього року; хоч і були беззаперечно засвідчені окремі випадки, коли це відбувалося саме так. Те саме стосується — тільки в більш вузьких межах — і поодиноких китів, китів-відлюдників, старих, дебелих кашалотів. І таким чином, навіть якби Мобі Діка помітили, скажімо, торік у Сейшельському районі Індійського океану або біля Вулканічної затоки на японському узбережжі, це аж ніяк не означало, що «Пеквод», якби він опинився у цих місцях о відповідній порі року, неодмінно натрапить на нього там, — там чи в будь-якому іншому місці, де він з'являвся доти. То були просто випадкові і тимчасові його притулки, можна сказати, його океанські заїзди, а не місця постійного перебування. І тому досі, коли мова йшла про досягнення Ахабом його мети, на увазі малися лише попередні додаткові, супутні можливості, перш ніж буде досягнуте ідеальне узгодження місця й часу, коли все ймовірне стане можливим; а що є можливим, те, як вірив і мріяв Ахаб, уже майже здійснено. Це ідеальне узгодження місця й часу позначалося одним промисловим терміном: «сезон на екваторі», бо саме там і саме тоді вже кілька років поспіль бачили Мобі Діка, який лишався у тих водах певний час, подібно до того, як сонце у своєму річному оберті якийсь час перебуває в одному із знаків зодіаку. Саме там відбулися всі смертельні сутички з Білим Китом, і самі хвилі там зберігають легенди про його діяння, і саме там є те трагічне місце, де в божевільного старого зародилася його мстива манія. Але в невсипущій пильності і невтомній увазі, з якими Ахаб спрямував свою похмуру душу в цю безжальну гонитву, він би не дозволив собі покладати всі надії лише на цю завершальну мить, про яку йшлося вище, хоч якою б привабливою вона здавалася; змучений безсонними думами про свою клятву, він не міг притлумити сердечний неспокій, відклавши пошуки на майбутнє.

«Пеквод» вийшов з Нентакетського порту, коли «сезон на екваторі» лише починався. Ніякі надлюдські зусилля не допомогли б його командирові за такий короткий час здійснити великий перехід на південь, обігнути мис Горн і, піднявшись на шістдесят градусів широти, вчасно опинитися в екваторіальних водах Тихого океану, щоб зайнятися тут полюванням. Отже, йому лишалося тільки чекати майбутнього сезону. Проте передчасне, здавалося б, відплиття «Пекводу» було призначено Ахабом правильно, якщо зважити на всі складнощі його плану. Адже тепер він мав у розпорядженні триста шістдесят п'ять днів і ночей — строк, який він замість нетерплячого бездіяльного чекання на березі зможе присвятити промислу, в тому разі, коли Білий Кит, проводячи канікули далеко від своїх постійних пасовищ, покаже над водою свій зморшкуватий лоб у Персидській чи Бенгальській затоці, у китайських морях чи в будь-якому іншому районі, куди запливають його родичі. Тому і мусони, і памперо[189], і норд-вест, і гарматан[190], і пасати — будь-які вітри, крім левантинця[191] і самуму, могли вивести Мобі Діка на химерно покручений слід «Пекводу», що оперезав білопінною смугою всю земну кулю.

Та навіть якщо це справді так — хіба після спокійних, розважливих міркувань не здається маячнею сама думка про те, що мисливець, зустрівши в безмежному океанському просторі якогось одного кита, зможе впізнати його і відрізнити від інших, мов білобородого муфтія у вуличному натовпі Константинополя? Отож, уявіть собі, що зможе. Адже білосніжний лоб Мобі Діка і його такий само білосніжний горб, побачивши один раз, уже неможливо сплутати ні з чим. Та й сам я хіба не позначив цього кита, звичайно міркував Ахаб, поринаючи у свої божевільні мрії після того, як до глухої ночі просидів над картами, — я його позначив, тож як він утече? Його широкі плавці подряпані й подірявлені, як вуха у заблуканої вівці. І він линув гарячковою думкою в шалену гонитву, поки втома не затьмарювала його розум. І тоді він шукав наснаги у свіжому повітрі палуби. Боже правий, яких тортур завдає сон людині, яку точить невгамовна жага помсти! Вона спить, стиснувши кулаки, а коли прокидається, її нігті, що вп'ялися в долоні, червоні від крові.

Часто, коли його піднімали з ліжка болісні і нестерпно яскраві нічні видіння, які, підхопивши невтомну думку, несли її з собою туди, де буяло божевілля; коли вони шалено кружляли, кружляли, кружляли в його розпеченому мозку, поки самий пульс його життя не відлунював нестерпним болем; коли, як це бувало часом, у вихорі душевного польоту його єство покидало землю, і безодня відкривалася в ньому, і з неї виринали вогненні язики та блискавиці, і потворні демони безгучно закликали його спуститися до них; коли внизу палало його пекло — несамовитий крик лунав по всьому кораблю, і Ахаб, з палаючими очима, вибігав з каюти, наче вирвавшись із вогнища. То не були ознаки потаємної слабкості, яка боїться власних намірів; то були беззаперечні докази того, наскільки несхитними лишаються ці наміри. Адже не божевільний Ахаб, що вперто, безстрашно, невтомно