Читати книгу - "Кандід"

І відразу ж замкнулися величезні засуви на масивних дверях, оббитих залізом. Двоє в'язнів лишилися відокремлені від цілого світу.

Розділ десятий

Простака замкнено в Бастилії з янсеністом

Пан Ґордон був бадьорий і спокійний старий, що визначався двома неабиякими прикметами: умів терпіти злигодні й потішати знедолених. Щиро та спічутливо підійшов він до свого товариша й сказав, обіймаючи його:

— Хоч би хто ви були, що маєте жити зі мною вкупі в оцій домовині, будьте певні, я завжди забуду за самого себе, аби тільки полегшити ваші муки в пекельній безодні, куди нас кинено. Любімо провидіння, що привело нас сюди, терпімо й сподіваймося.

Ці слова вплинули на душу Простака, неначе англійські краплі,[386] що повертають до життя вмираючого, і він широко розплющив здивовані очі.

Після перших привітань Ґордон, не силкуючись дізнатися про причину його лиха, своєю любою розмовою й тим зацікавленням, яке знедолені мають один до одного, навіяв йому бажання розкрити своє серце й зняти тягар, що гнітив його. Але Простак не міг зрозуміти, чому скоїлося з ним його лихо; воно видавалося йому чимось безпідставним, і добродій Ґордон був такий самий здивований, як і він.

— Мабуть, — сказав янсеніст гуронцеві, — Бог мав щодо вас якісь великі наміри, бо привів вас з озера Оріноко до Англії й Франції, де вас у Нижній Бретані охрестили, кинув вас сюди задля спасіння душі вашої.

— А я, їй-богу, думаю, — відповів Простак, — що до моєї долі втрутився сам диявол. Мої американські земляки ніколи не поводилися зі мною так жорстоко, як я оце зазнав, вони й уявити цього не можуть. Їх звуть дикунами, але вони люди дуже прості, люди ж цієї країни жахливі негідники. Мене, по правді, дуже дивує, що я приїхав з Нового Світу для того, щоб мене замкнули на чотири засуви вкупі зі священиком, але коли я подумаю про безліч людей, які кидають одну півкулю, щоб дати себе вбити на іншій, чи які зазнають дорогою аварії і їх їдять риби, то не бачу, щоб Бог мав прихильні наміри щодо цих людей.

Крізь кватирку їм подали обідати. Розмова перейшла до провидіння, до ордерів на арешти[387] й до способу не зазнати недолі, що судилася всім людям на цьому світі.

— Уже два роки, як я тут, — сказав старий, — не маючи іншої розради, як я сам та книжка, але жодної хвилини не впадав я у відчай.

— Ах, пане Ґордоне, — скрикнув Простак, — то ви, значить, не кохаєте своєї хрещеної матері? Коли б ви, як я, знали м-ль де Сент-Ів, ви були б у розпачі! По цих словах він не міг стримати сліз і тоді відчув себе трохи не таким пригніченим. — Але, — сказав він, — чому стає легше після сліз? Мені здається, що вони повинні впливати навпаки.

— Сину мій, усе в нас є фізичне, — сказав добрий старий, — усяке виділення добре діє на тіло, а те, що полегшує тіло, полегшує й душу; ми — машини провидіння.

Простак, мавши, як багато разів відзначали ми, глибокий розум, замислився над цією думкою, що, здалося йому, була в зародку в ньому самому; після цього запитав у свого товариша, за що його машина була два роки за чотирма засувами.

— З ласки спокутливої благодаті,[388] — відповів Ґордон, — я став янсеністом. Я знав Арнульда й Ніколя;[389] єзуїти переслідували нас. Ми думаємо, що Папа такий самий єпископ, як і інші; от за це отець де Ла Шез, сповідник короля, одержав від нього наказ без жодної судової формальності позбавити мене найдорожчого для людини добра — волі.

— Мені дуже дивно, — сказав Простак, — що всі нещасливці, яких я зустрічав, були нещасливі саме через Папу. Щодо вашої спокутливої благодаті, то зізнаюся вам, я про неї нічого не чув; проте я дивлюся як на велику ласку на те, що Бог послав мені в моїй недолі таку людину, як ви, що влила в моє серце заспокоєння, яке я вважав для себе за неможливе.

Щодня розмова ставала цікавішою й повчальнішою. Душі в'язнів прихилилися одна до одної. Старий багато знав, а молодий хотів багато чого навчитися. Протягом місяця він навчався геометрії і проковтнув її; Ґордон сказав йому читати фізику Роґо,[390] що була тоді в моді, і він мав досить розуму, щоб побачити там тільки неясність.

Потім він прочитав перший том «Шукання істини».[391] Це нове світло осяяло його.

— Як, — казав він, — наша уява й наші почуття ошукують тут нас? Як, речі не утворюють наших ідей, а ми самі собі не можемо їх створити?

Коли він прочитав другий том, він уже не був такий задоволений і зважив, що куди легше руйнувати, ніж будувати.

Його товариш, здивований, що молодий неук має такі погляди, які властиві тільки душам досвідченим, став високої думки про його розум і ще більш прихилився до нього.

— Мені здається, — сказав йому одного дня Простак, — що ваш Мальбранш половину своєї книги писав розумом, а другу — уявою і забобонами.

За кілька днів Ґордон поспитав у нього:

— То що ви думаєте про душу, про спосіб, яким одержуємо ми наші думки, про нашу волю, благодать і свободу волі?

— Нічого, — відповів йому Простак, — коли я й мислю дещо, так те, що ми перебуваємо під владою вічного єства, як і зірки чи елементи. Воно створило все в нас. Ми маленькі коліщата у велетенській машині, в якій воно є душею. Машина ця діє за загальними законами, не зважаючи на окремих осіб. Це єдине, що здається мені зрозумілим; усе інше є для мене темна безодня.

— Але, сину мій, це значить зробити Бога винним за гріх.

— Але, отче мій, ваша спокутлива благодать теж робить Бога винним за зло, бо очевидно, що всі, кому в цій благодаті відмовлено, грішать; а хто віддає нас злу, хіба не є винен у злі?

Ця простосердість дуже спантеличила доброго чоловіка, він зрозумів, що марно силкується виплутатися з цієї драговини, і він накопичив стільки слів, які, здавалося, мали зміст, але, по суті, не мали жодного, і що Простакові стало шкода його. Усе зводилось просто до питання про походження добра й зла, і тоді довелося бідному Ґордонові перейти до огляду скриньки Пандори, яйця Оназда, яке розбив Аріман, ворожнечі між Тіфоном й Озірісом і, нарешті, первісного гріха;[392] і вони бігали серед цієї глибокої пітьми, ніяк не сходячися