Читати книгу - "Ґоморра"

Казаль-ді-Прінчіпе — це вам не якесь місто під владою мафії в Сицилії, де важко протистояти бізнесменам-кримінальникам, але, з іншого боку, ваші дії супроводжуються парадом відеокамер, відомих та потенційно відомих журналістів, а також натовпами чиновників із загальнонаціональних антимафіозних підрозділів, яким ця постійна увага масмедіа так чи інакше допомагає виконувати свої обов’язки. В цих же краях усе, що ти робиш, залишається у вузьких рамках і стає відомим лише жменьці людей. Мені здається, що саме в цій самотності і гартується те, що можна назвати мужністю й хоробрістю, щось на кшталт броньового захисту, про який ти не думаєш і носиш не помічаючи. Продовжуй свою справу, роби, що маєш робити, а решта — байдуже. Бо погрози — це не завжди куля межи очі чи тонна коров’ячих кізяків, вивергана із самоскида тобі під двері.

Вони нищать тебе повільно, шар за шаром, аж поки раптом не помітиш, що ти — голий та самотній, поки тобі не почне здаватися, що воюєш із чимось неіснуючим, з якоюсь галюцинацією своєї уяви. Ти й сам починаєш вірити в наклепницькі твердження, що таврують тебе як «вічно невдоволеного», котрий зганяє свою злість на людях успішних, яких він через свою пригніченість та недолугість обзиває каморристами. Вони грають з тобою так само, як грають в гру «Підніми палички»: піднімають палички навколо тебе так, що ти про це й не здогадуєшся. Аж поки не залишаєшся сам-один, і від почуття самотності волосся на голові стає сторч. Але в цьому краї не можна дозволяти собі це почуття, бо це — ризик: якщо ти розслабишся та заспокоїшся, перестанеш бути насторожі, то не зможеш зрозуміти механізми, символи та варіанти дій. Тп ризикуєш більше ніколи нічого не помічати. Тому мусиш зібрати в кулак усю свою волю. Маєш знайти щось таке, що живило б шлунок твоєї душі, аби ти міг жити й боротися далі. Це може бути, скажімо, Христос, Будда, активна громадянська позиція, моральність, марксизм, гордість та почуття власної гідності, анархізм, боротьба зі злочинністю, впертий нескінченний гнів, відчуття приналежності до Півдня Італії — хоч щось, та має бути. Але не гачок. Скоріше — коріння, щось підземне і нездоланне. В цій марній війні, де тобі заздалегідь відведена роль переможеного, існує щось таке, що ти маєш знати і зберігати. Маєш бути певним, що воно сильнішатиме, у той час як твоя змарнована енергія почне відгонити впертою дурістю та одержимістю. Я навчився бачити таке коріння в очах тих, хто вирішив сміливо кинути виклик певним впливовим силам.

Підозра в убивстві дона Пеппіно відразу ж впала на Джузеппе Квадрано та його людей, які були союзниками ворогів Сандокана. Були також двоє свідків: фотограф, що прийшов привітати дона Пеппіно з днем ангела, та церковний сторож. Як тільки стало відомо про те, що поліція підозрює Квадрано, бос Нунціо Де Фалько, на прізвисько Вовк, зателефонував до поліції Казерти і запропонував зустрітися, щоби прояснити деякі питання стосовно одного зі своїх компаньйонів. Внаслідок територіального розподілу влади між казалезцями Де Фалько тоді перебував у Гранаді, в Іспанії. До нього поїхали два представники казертської поліції. Дружина боса зустріла їх в аеропорту і відвезла до прекрасної андалузійської глибинки. Нунціо Де Фалько чекав на них не в своїй віллі в Санта-Фе, а в ресторані, де більшість присутніх явно були своїми людьми, готовими зреагувати, якщо поліція вдасться до рішучих дій. Бос відразу ж поспішив пояснити візитерам, що покликав їх запропонувати своє бачення цієї історії і не збирається когось засуджувати чи звинувачувати. То була чітка й необхідна преамбула, спрямована на те, щоб не заплямувати ім’я та авторитет родини. Він не міг почати співробітництво з поліцією. Бос не став довго розводитися і прямо заявив, що саме родина Ск’явоне — його конкуренти — вбили дона Пеппіно. Вони зробили це для того, щоб підозра впала на сім’ю Де Фалько. Вовк заявив, що ніколи не наказав би вбити дона Пеппіно Діану, бо його рідний брат Маріо був добрим приятелем священика. Останній навіть намагався вивільнити його з-під впливу Системи, і йому вдалося відмовити його стати менеджером клану. То було одним із крупних досягнень дона Пеппіно, але Де Фалько скористався ним як алібі. Двоє інших компаньйонів — Маріо Санторо та Франческо П’яченті — підтвердили висунуту їхнім босом теорію.

Джузеппе Квадрано також перебував в Іспанії. Спочатку він гостював на віллі Де Фалько, а потім осів в одному селі біля Валенсії. Він хотів сформувати групу і спробував налагодити постачання наркотиків для того, щоб швидко започаткувати на Півдні Іспанії ще один італійський кримінальний клан. Але йому не пощастило. В глибині душі Квадрано завжди був актором другого плану. Він здався іспанській поліції і заявив про готовність співробітничати. Квадрано заперечив версію Нунціо Де Фалько і пояснив убивство ворожнечею, яка розгорталася між його групою та родиною Ск’явоне. Квадрано був капо району Карінаро, люди Сандокана в Казалезі нещодавно вбили чотирьох його компаньйонів — двох дядьків та чоловіка сестри. Квадрано заявив, що вони з Маріо Санторо вирішили вбити Альдо Ск’явоне, кузена Сандокана, щоби помстити ся за образу. Перш ніж вдатися до дій, вони зателефонували Де Фалько в Іспанію — бо жоден напад не може здійснюватися без згоди боса, — але Де Фалько не дав «добро»: якщо уб’ють його кузена, то Ск’явоне накаже повбивати всіх родичів Де Фалько в Кампанії. Бос заявив, що пошле до Італії Франческо П’яченті, щоб той керував від його імені. П’яченті припхався з Ґранади до Казаль-ді-Прінчіпе на своєму «мерседесі», на авто, що стало символом цього регіону в 1980-х та 1990-х роках. Журналіст Енцо Б’яджі був шокований статистикою продажу «мерседесів» в Італії, яку він роздобув для однієї своєї статті, написаної в 1990-х. Виявилося, що Казаль-ді-Прінчіпе за цим показником вийшов на одне з перших місць в Європі. Але він помітив також іще одну статистику: Казаль-ді-Прінчіпе був районом з найвищим показником убивств в Європі. І відтоді співвідношенню проданих «мерседесів» до кількості вбитих судилося стати надійним індексом характеристики територій, що знаходяться під владою