Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тріумфальна арка 📚 - Українською

Читати книгу - "Тріумфальна арка"

501
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тріумфальна арка" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 127
Перейти на сторінку:
реформу саме з лікарів? Краще почни з політиків і генералів. Тоді на світі настане мир.

Морозов відхилився на спинку стільця і глянув на Равіка.

— Лікарів не слід знати особисто, — заявив він. — Бо тоді втрачаєш до них довіру. Ми з тобою разом бували п’яні, то як би я після цього ліг до тебе під ніж? Навіть якщо мені відомо, що ти кращий хірург за того, якого я не знаю, а однаково я піду до нього. Це чисто по-людському, хлопче — довіряти тому, кого ти не знаєш! Лікарі повинні жити при лікарнях і ніколи не з’являтися на люди. Ваші попередники, відьми й чарівники, добре знали це. Якщо я вже лягаю під ніж, то нехай мене оперує незвичайна людина.

— Я б тебе й не взявся оперувати, Борисе.

— Чому?

— Нема такого лікаря, що захотів би оперувати свого брата.

— Я тобі й не дам такого задоволення. Помру вві сні від розриву серця. Я роблю для цього все, що можу. — Морозов зміряв Равіка веселим, по-дитячому ясним поглядом і підвівся. — Мені пора йти. Відчиняти двері в осередку культури на Монмартрі. І навіщо тільки людина живе на світі?

— На те, щоб думати про це. Будуть іще якісь запитання?

— Будуть. Чому, надумавшись про це вдосталь і набравшись розуму, людина враз помирає?

— Багато людей помирає, так і не набравшись розуму.

— Не ухиляйся від відповіді. І не розповідай мені казок про переселення душ.

— Я спершу спитаю тебе ось що: леви поїдають антилоп, павуки — мух, лисиці — курей… А хто, єдиний із земних істот, ненастанно підкорює, мордує і вбиває таких, як він сам?

— Це дитяче запитання. Звичайно ж, людина, вінець творіння, істота, що вигадала такі слова, як любов, добро і милосердя.

— Так. А хто, єдиний із земних істот, здатен заподіяти собі смерть і заподіює її?

— Теж людина, що вигадала вічність, бога і воскресіння.

— Чудово, — мовив Равік. — Тепер ти бачиш, скільки в нас закладено суперечностей. А ти ще й допитуєшся, чому ми помираємо.

Морозов здивовано глянув на нього, тоді хильнув із чарки вина.

— А ти, виходить, софіст, — мовив він. — Усе викручуєшся.

Равік підвів на нього очі. Джоан, тужно подумав він. Якби вона зараз зайшла в ці брудні засклені двері!

— Наше лихо, Борисе, в тому, що ми почали думати, — сказав він. — Якби ми були вдовольнилися тим щастям, що його дає хіть і обжирання, всього цього не сталося б. Хтось експериментує над нами, але, видно, остаточних наслідків і досі не домігся. Не треба нарікати. І піддослідні тварини повинні мати свою фахову гордість.

— Так кажуть різники, але не воли. Вчені, але не морські свинки. Лікарі, але не білі миші.

— Слушно… Слава законові логіки про достатнє обгрунтування! Випиймо, Борисе, за красу… За вічні чари миті! Знаєш, що ще притаманне тільки людині? Сміятися й плакати.

— І впиватися. Горілкою, вином, філософією, жінками, надією і розпачем. А знаєш, що тільки їй єдиній відомо? Що вона має померти. А як протиотруту їй подаровано уяву. Камінь реальний. Рослина також. І тварина реальна. Вони доцільні. Вони не знають, що мають померти. А людина знає. Здіймися вгору, душе! Лети! Не скигли, легалізований убивцю! Хіба ми щойно не проспівали гімн людству? — Морозов труснув сіру пальму так, що з неї посипалась пилюка. — Прощай, пальмо, відважний, зворушливий символе півдня, улюбленице господині французького готелю! Прощай і ти, людино без батьківщини, витка рослино без коріння, злодійчуку, що залазить у кишеню смерті! Пишайся тим, що ти романтик!

Він усміхнувся Равікові. Але той не відповів йому усмішкою. Він дивився на двері. Вони саме відчинилися, в них зайшов портьє і звернув до їхнього столика. Телефонний дзвінок, подумав Равік. Нарешті! Все-таки подзвонила. Він не підводився. Чекав, відчуваючи, як у нього напружилися м’язи на руках.

— Ось ваші сигарети, пане Морозов, — сказав портьє.— Хлопець щойно приніс їх.

— Дякую. — Морозов сховав до кишені пачку російських сигарет. — Прощай, Равіку. Ми ще сьогодні побачимося?

— Можливо. Прощай, Борисе.

Чоловік із вирізаним шлунком пильно дивився на Равіка. Його нудило, але він не блював. Не було чим. Так після ампутації ноги людина відчуває біль у ступні.

Хворий неспокійно борсався, і Равік зробив йому укол. Надія, що він виживе, була дуже мала. Не вельми здорове серце, і в одній легені повно інкапсульованих каверн. Він прожив на світі тридцять п’ять років і майже весь час хворів. Хронічна виразка шлунка, залікований туберкульоз і тепер рак. З історії хвороби відомо, що він чотири роки був одружений, що дружина померла під час пологів, а дитина через три роки після неї від туберкульозу. Більше ніяких родичів не було. І ось цей чоловік лежав тут, дивився на Равіка й не хотів помирати. Він був терплячий, мужній і не знав, що тепер йому доведеться харчуватися через трубку й що він ніколи більше не зможе дозволити собі однієї з небагатьох своїх утіх — попоїсти вареної яловичини з гірчицею та огірком. Він лежав, геть порізаний, від його рани негарно тхнуло, а в очах у нього світилося те, що ми звемо душею. Пишайся тим, що ти романтик! Співай гімн людству.

Равік повісив на місце табличку з показниками температури й кров’яного тиску. Сестра підвелася, чекаючи вказівок. Вона поклала на стілець недоплетений светр, ввіткнувши в нього шпиці. Клубок вовни лежав на підлозі. Тоненька вовняна нитка, що звисала зі светра до клубка, скидалася на цівку крові. Ніби то светр стікав кров'ю.

Ось він лежить, подумав Равік, і навіть після уколу його жде жахлива ніч — біль, непорушне лежання, задишка, марення, а я чекаю на жінку, і мені здається, що коли вона не прийде, в мене теж буде жахлива ніч. Я знаю, які сміховинні мої страждання в порівнянні з муками цього страдника, що стоїть однією ногою в могилі, або з муками Гастона Пер’є в сусідній палаті, якому розтрощило руку, в порівнянні з муками тисяч інших людей, у порівнянні з усім тим, що сьогодні вночі станеться на світі, а проте від цього мені не легше. Нітрохи не легше. Я знаю про всі ті муки, але це мені не допомагає. І нічого не міняє. Як сказав Морозов? Аби в тебе хоч заболів живіт абощо. Так, аби хоч заболів живіт.

— Зателефонуйте мені, коли щось станеться, — сказав він сестрі.

Це була та сама дівчина, якій Кет Гегстрем подарувала грамофон.

— Він уже цілком упокорився, — мовила вона.

— Що зробив? — здивовано спитав Равік.

— Упокорився. Легкий пацієнт.

Равік озирнувся навколо. В

1 ... 71 72 73 ... 127
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тріумфальна арка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тріумфальна арка"