Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

Розділ 42

У ресепшені готелю «Леополіс» Тараса, що вбіг задиханий і неясно висловив своє запитання, зрозуміли не відразу. А коли зрозуміли, дівчина, одна з двох, які сиділи за столиком, заперечливо хитнула головою.

– Вони вже поїхали. Півгодини тому, – сказала.

– А куди? – розгубленим голосом запитав Тарас.

– На вокзал. Ми їм таксі замовляли. Потяг у них за годину двадцять.

Тарас подякував. Вийшов на Театральну, і тут його осяяло: він же може цих поляків просто на вокзалі знайти! Якщо до потяга ще година двадцять, то з цим не буде жодних проблем. Жаль, звичайно, що він залишив машину у дворі, але й тут, біля Опери, знайти таксі не становитиме труднощів.

Уже вдершись до будівлі вокзалу й заглянувши до платної зали очікування, він одразу помітив їх, вони сиділи на високих табуретах біля стойки вокзального бару-кав'ярні. Пили каву і жваво розмовляли зі зрілою, бальзаківського віку барменшею.

Поляки, помітивши Тараса, здивувались і замовкли. Барменша теж обернулася, простеживши за поглядом клієнтів.

– День добрий, – видихнув Тарас. – Ой, як добре, що я вас знайшов!

– А що?! – насторожено запитав один із них, наймолодший, той, який попереджав Тараса про блакитну кров Вацлава.

– Я хотів… хотів запропонувати вам залишитися, – плутано заговорив Тарас, дивлячись на Вацлава. – Мені якось незручно. Я вас недолікував. Усе-таки залишилися ще два камені. І я, з поваги, – Тарас кинув значущий погляд на молодого поляка, в якого обличчя вже відтануло і виражало просту цікавість, – із поваги до вашого титулу… Ви ж… королівської крові? – Тарас ледь уклонився, не зводячи погляду з обличчя Вацлава. Вацлав ледве помітно кивнув. – Я ось хотів запропонувати вам залишитись. Я впевнений, що за наступну ніч ми все закінчимо, й тоді ви зможете повернутися додому порожняком, так би мовити… У повному порядку. І безкоштовно, звичайно, безкоштовно!

Тарас дивився на Вацлава таким благальним поглядом, що той відчув себе ніяково.

– Я не знаю, – заговорив він неголосно. – Ми вже зібрались… Але якщо ви думаєте, що це буде легко… Я готовий залишитися… Ні, я, звичайно, заплачу вам…

Тарас зітхнув із таким полегшенням, що поляки перезирнулись.

Вони почастували Тараса кавою і сиділи ще з півгодини, міркуючи про те, коли ж нарешті Україна наздожене Польщу, всякчас доходячи проміжного висновку, що ніколи. Потім двоє поляків рушили на потяг, а Тарас із маленькою шкіряною «луївіттонівською» валізкою Вацлава в руці повів клієнта з княжим титулом на Вокзальну площу брати таксі.

Він привіз його назад у «Леополіс», де його знову розмістили на одну ніч. Ніч, якої він, утім, не збирався проводити в готельному номері.

Перший, точніше, вже другий камінь вийшов у Вацлава на початку другої ночі на Кримській вулиці біля недобудованої вілли. Останній, третій, несподівано пішов буквально хвилин через сорок, коли їхали вони повз Личаківський цвинтар. Тут, щоправда, довелося бідолашному польському князеві стояти в незручній позі зі скляною банкою в руці, не завжди стримуючи стогони і викрики, досить довго, хвилин двадцять. І стояв би, можливо, він іще довше, якби раптом у місті не гримнув постріл, луною вдарившись у стіни будинків. Через постріл Вацлав перелякано сіпнувся, скрикнув, і Тарас почув, як камінчик дзвінко вдарився об скло банки, після чого задзюркотів струмінь, який і виштовхнув цей камінчик.

Коли Тарас привіз Вацлава до готелю, той мав жахливий вигляд, але на обличчі його прочитувалися водночас і втома, і щасливе полегшення. Такі вирази бувають у жінок одразу після пологів.

Під готелем він простягнув Тарасові сто євро і спробував вдячно всміхнутися, що, слід сказати, в нього не зовсім вийшло.

Уже вдома, на кухні, Тарас витягнув свіжовидобуті камінчики з тубуса і, взявши збільшувальне скло з підвіконня, завис цікавим поглядом над «здобиччю». У нього захопило від щастя дух. Ці камінчики були такими самими! Нічого спільного зі звичайними сірими нирковими каменями-конкрементами вони не мали. Перед Тарасом лежали на білому чистому аркуші дві великі перлини! Тарас уявив собі майбутню радість Дарки, коли він подарує ці камінчики їй! Цю радість можна було максимально наблизити. Потрібно було тільки заварити доброї кави й залити в термос.

Але хоч як поспішав Тарас, а час ішов швидше, ніж він думав. І біля обмінника на «бумеранговому» вигині вулиці Франка його машина зупинилася тільки на початку шостої. Однак пізнувата доставка гарячої кави, слід сказати, не зменшила радості Дарки. Побачивши Тараса, вона зраділа. І Тарасові стало цікаво, як же вона зрадіє, коли він зробить їй несподіваний подарунок?! Дарка відразу просунула в нішу для грошей їхні «кавові» венеціанські попільнички. І Тарас вирішив не поспішати із сюрпризом. Вони пили каву, базікали. Дарка сама згадала про першу «перлину», сказала, що ще кілька разів перевіряла її дію вдома і що тато, якого взагалі важко чимось у житті здивувати, був у шоку, в позитивному шоку.

І ось тоді, після цих слів Дарки, Тарас дістав маленький пластмасовий тубус із-під гомеопатичних кульок і просунув його в нішу обмінного віконця.

– Тут для тебе ще один подаруночок! – мовив він загадково.

Дарка відкрила тубус і викотила звідти на долоню, вкриту бордовим атласом рукавички, два круглясті камінчики, що переливалися різними барвами.

Її рот розкрився, погляд підвівся, відірвався від горошин і зупинився на його, Тараса, обличчі. В її очах він побачив захват і вдячність.

– Бог трійцю любить, – прошепотів Тарас, усміхаючись.

– Звідки вони в тебе? – запитала здивована дівчина.

– Подарунок від однієї особи королівської крові, – сказав Тарас. – Від польського князя. Я не жартую!

– Так, – закивала Дарка. – Проста людина таких подарунків робити не може!

– А я? – Тарас нахилився вперед, лобом доторкнувшись до холодного віконця. – Це ж і мій подарунок тобі!

– А хіба я колись говорила, що ти – проста людина? – жваво закивала вона.

– Може, я почекаю, поки тебе відімкнуть, і поїдемо куди-небудь на сніданок? – запропонував Тарас, відчувши за собою тепер право вимагати від Дарки більше уваги та часу.

Погляд Дарки посмутнішав. Вона зітхнула.

– Не можу. Дядько Орест заїде по мене о шостій. Мені потрібно додому. Тато завжди хвилюється, доки я з роботи не повернуся. Я йому вранці уколи роблю. Ти мені годинці о другій зателефонуй,